“Броджу один як відчужений” (Мотив самітності у творчості М. Ю. Лермонтова)

1. Щоденник душі поета. 2. Лицемірна маска суспільства. 3. Замкнуте порочне коло. Ніде не почуваєш так свою самітність як серед людей. Т. Ребрик У сучасників М. Ю. Лермонтова складався досить суперечливий портрет письменника.

Однак у нас, на думку И. Л. Андроникова, залишився одне з вірних джерел щиросердечного миру письменника – його збірники віршів Тому уважний і чуйний читач зможе зрозуміти весь трагізм і почуття самітності, що знайшли вираження в його поетичній творчості. Самітність М. Ю. Лермонтова обумовлено життєвими переживаннями,

які поступово оформляються в щоденнику його душі. “Лермонтов довго був нескладним хлопчиком, – писав А. В. Дружинін, – і навіть у молодості… не міг відскіпатися від сором’язливості, що тільки прикривав, то холодністю, те глузливою похмурістю прийомів”. Поет не почуває себе своїм у колі людей, які його оточують.

Можливо, він далекий від них по поглядах на життя або по особистих враженнях від побаченого. В одному з віршів (“Коли я пестрою толпою оточений… “) ліричний герой називає тих, хто його оточує, юрбою, який далекі його вільні прагнення й краса миру, зрозуміла навіть дитині Як часто

пестрою толпою оточений, Коли переді мною, начебто б крізь сон… При дикому шепоті затверджених мовлень, Миготять образи бездушних людей, Приличьем стягнуті маски… М. Ю. Лермонтов же ні у віршах, ні в житті не використовував маски.

Тому на його особі відбивалися всі хвилювання й сумніви, які відбувалися в душі. “Очевидно, Лермонтова можна було представити тільки в динаміку – у різких змінах щиросердечних станів, у швидкому русі думки, у постійній грі особи”, – зауважував И. Л. Андроников. Таку динаміку він переносить і на свої вірші Ліричний герой повністю віддається почуттю, що запалює в його душі інший, улюблений їм людина. І знову гасне, коли втрачає його.

Так, у вірші “К…… ” поет відкриває нам причину хвилювань своєї душі У коментарях до добутку говоритися про те, що воно звернено до А. Г. Столипиной, двоюрідній сестрі матері Лермонтова М. М. Лермонтовой. І тільки їй він пише про те, що його дух рано “зостарився”. Парубок по своєму духовному рівні набагато старше тих, хто його оточує. Можливо, тому він не знаходить у них родинних рис.

Вони не розуміють і не можуть зрозуміти, що відбувається в душі, здатної запам’ятати один погляд Та й сам ліричний герой не хоче розкривати їм істину. Адже суспільство не зможе осягти, як для однієї щасливої мінути можна забути увесь світ і цілком віддатися почуттям, що охопили тебе при спогляданні краси. Побачена пишнота він прагне сховати в багатстві й світі своєї душі.

Але при такому розкладі ліричний герой залишається поза своїм суспільством, далеким від нього по поглядах на життя й на що відбувається. Адже вони не хочуть зрозуміти цієї краси. Так навіщо їм давати топтати те, що так дорого серцю? Я для нього забув увесь світ, Для цієї мінути незабутньої; Але я тепер, як злиденний, сир, Броджу один, як відчужений! Наприкінці останнього рядка поставлена знак оклику, значить письменник робить акцент саме на цьому реченні.

У ньому укладений дуже глибокий зміст. Адже письменник звертається не тільки д тому, кого він адресував свій вірш. Він також уже в одному рядку показує безглуздість свого положення й стану.

Ліричний герой розуміє, що однаково залишиться один на один зі своєю самітністю. Ніхто не зможе йому подати руку допомоги або розімкнути це порочне коло Щоб пояснити своє розуміння проблеми, ліричний герой порівнює себе з подорожанином, що нерідко в темряві шукає дорогу порятунку. Але він, як метелик, що летить на вогонь, гине, коли бачить рятівне світло. Так, у шляху він натикається на вогонь і намагається знайти його джерело.

Образ вогню говорить не тільки про існування людей у непрохідних місцях, але й про те, що він може зігріти й руки, і душу утомленого й самотнього мандрівника Можливо, тепло розтопить лід, що скував серце бідного подорожанина або ліричного героя. Але такий вогонь підступний. Він притягає до себе мандрівника й заманює його в пастку: “схопив рукою… / І пропасти під ногою ковзної!..”. У цьому вірші поет ще раз нагадує про те, що не варто навіть намагатися комусь розкрити свій внутрішній мир.

Суспільство однаково не зрозуміє й не зможе оцінити щиросердечне багатство, сховане під маскою лицемірства. “З юного років світське суспільство, з яким Лермонтов був зв’язаний народженням і вихованням, – писав І. А. Андроников, – персоніфікувало в його очах все брехливе й байдуже, жорстоке, лицемірне”. У такому випадку краще, напевно, здаватися тим, за кого тебе приймають.

Але тоді ліричний герой, а виходить, і сам поет залишиться один у тім світі, у якому йому доводиться існувати Отже, виникає питання: чи можливе вихід із цього стану або порочне коло настільки замкнуть, що його неможливо розірвати. У творчості М. Ю. Лермонтова таким рятівним колом стає любов Тільки коханій людині ліричний герой відкриває свої щиросердечні томління. Але цікаво, що й опис цього образа також супроводжується визначенням “один”.

Наприклад, говориться про те, що дорогою серцю образ далекий від грішної землі, здатної зруйнувати тендітний мир щастя. Так, у вірші “Зірка” самотня мандрівниця спричиняє ліричного героя й асоціюється в нього з коханою людиною. УГоре одна Горить зірка; Мій погляд вона Вабить завжди; Мої мрії Вона тягне И с висоти Мене кличе!

У вірші виникає й інше розуміння далекого образа, про яке мріє ліричний герой. Рідний вигляд настільки ж далеко й від нього, як і від того суспільства, у якому вони перебувають Тому ліричний герой знову залишається один. Тільки в думках і в нічній тиші він може вертатися до зірки, що нагадує йому про родинну душу, що існує в цьому світі. М. Ю. Лермонтову було властиво “пожвавлювати природу” і її прояву.

Таким же живим образом і з’являється перед нами зірка. Вона стає не тільки символом далекого й гарного товариша, але й у якімсь ступені самим негласним іншому ліричного героя Адже саме з нею в нього їсти можливість спілкуватися й знаходити загальні теми для розмови. Навіть утома не стає причиною, здатної перешкодити цій щиросердечній і відвертій розмові.

Втомлених вежд Я не стуляв, И без надій До нього дивився! Але подібні небесні тіла з’являються тільки в ночі, їх невидно при денному світллі, що своїм порожнім і жорстоким блиском затьмарює маленьку й далеку від ліричного героя зірочку. І поет знову залишається один у великому світі людей. А день, проведений у такому суспільстві, настільки довгий, що забувається рятівний для душі світло, єдиний з яким ліричний герой знайшов загальну мову. У цьому випадку вірно написане про те, що “і нудно й смутно, і комусь руку подати”.

Цей рядок говорить: ліричний герой здатний на діалог з родинної для нього душею. Він чекає допомоги від тих, хто його оточує. Але, на жаль, не знаходить. Поет міркує про те, що любов може розімкнути це коло. Однак у реальному житті це не завжди доступно, тим більше, коли людина разочаровивается в любові.

Тому він робить висновок про те, що вічної любові на все часи не буває. Чи тоді варто розкривати свій внутрішній мир сторонньому, хоч і співчуваючій людині. Любити… але кого ж?.. На час – не коштує праці, А вічно любити неможливо.

Але найважливіше те, що не тільки в улюбленому другу, але й у самому собі ліричний герой втратив ту точку опори, що у нього була. Так і щиросердечна атмосфера приходить у розлад з новим “суперником” – внутрішнім миром. У себе чи заглянеш?

– там минулого немає й сліду: И радість, і борошна, і всі там мізерно… У своїх віршах поет намагається знайти спосіб, щоб розімкнути коло самітності, у який його загнало оточення. Але поступово він доходить висновку, що це нездійсненно. Навіть любов не рятує й не зігріває своїм вогнем.

Навпаки, у серце ліричного героя створюється ще більший розлад у момент збагнення й сприйняття миру. Воно не погодить із його щиросердечним станом і рівновагою. Так поет втрачає свою внутрішню опору й залишається безумно самотнім “у царстві сваволі й імли”.