“У всякого своя доля, свій шлях широкий”, – сказав Великий Кобзар. Ці мудрі слова особливо часто згадуються, коли знайомишся із життєвим і творчим шляхом Тодося Осьмачки. У церковній книзі села Кунцівка, що на Київщині, записано: “16 травня 1895 року з’явився на світ Божий другий син Осьмачків Феодосій”. У побуті хлопчика називали Тодосем. Батько Степан Юхимович служив конюхом у панській економії, мати Івга Лук’янівна виховувала сімох дітей. Коли Тодосеві минуло дев’ять років, його послали до першого класу парафіяльної школи.
Хлопчик ріс розумним, але йому спочатку було важко вчитися російською мовою. До того ж він не цурався домашньої роботи: треба було допомагати матері, адже після Тодосевого народження вона оглухла, і минуло багато часу, поки трохи повернувся слух. Пізніше Осьмачка писав: …їм радісно рубаю дрова і верби, дуже мокрі і сухі, і осоку жну в болотах коровам, і в діжці буряки січу тугі, і вранці гичку вергаю з городу, а потім з ведрами біжу по воду. (“Поет”) В автобіографії поет зізнався: “Вчився я погано. Мабуть, через те, що по-руському вчили, бо я добре насідав на вроки без путнього успіху. Се обридло, і я захопився
казками, житіями святих, “натпінкертонами” і, нарешті, доброю російською книжкою”. Підростаючи, він мріяв бути то казковим героєм, то святим стражником, а коли у книзі Л. Толстого “Дитинство і отрочество” прочитав про те, як Микола Іртеньєв написав своїй бабусі вірша, вирішив, що може краще од нього написать. Учителі глузували, а товариші ставилися з повагою до перших поетичних спроб Тодося. Після закінчення школи сімнадцятилітній юнак змушений був сам подбати про шматок хліба, а тому пішов працювати до економії писарчуком. Проте скоро кинув службу, бо “не хилив голови перед начальством”. Ось коли він зрозумів, що треба вчитися, засів за підручники і самотужки витримав іспит на звання земського вчителя. Але вчителював Тодось лише кілька місяців – у 1916 році хлопця мобілізували до царської армії. Йшла Перша світова війна, яка забрала життя мільйонів людей. У поемі “Пісня Півночі”, яку Осьмачка иаписав того ж 1916 року, митець висловлює своє негативне ставлення до світової бойні: Стоять в колонах юнацтво, діди – безгласнії вівці держави, стоять і чекають, коли їм іти в рови на бенкети криваві. За такі антивоєнні настрої військово-польовий суд запроторив Осьмачку до в’язниці, звідки він вийшов після революції 1917 року. У роки громадянської війни поет виступав за створення Української держави, писав патріотичні “протимосковські” твори: Од північних льодів, од глибоких, мохнатих, далеких снігів ще й не битими шляхами, а кривавими манівцями по шляху нічної птиці щось велике, недобре, мов сторуке люте горе, прошуміло по Вкраїні на незримій колісниці. Поезія все більше і більше захоплювала його, ставала потребою душі, метою існування, засобом спілкування з людьми, зброєю у боротьбі зі злом за правду. Розуміючи, що творчість потребує широких і грунтовних знань, у 1921 році Осьмачка стає студентом інституту народної освіти, входить у літературне життя, знайомиться із багатьма молодими письменниками, пише і друкує свої вірші. У його творах багато символіки, але у цих символах дуже легко вгадується ставлення поета до революційних подій. Його думки настирливо кружляють навколо жахливого людського мору в часи громадянської війни, він чи не першим серед поетів побачив майбутнє своєї батьківщини, коли промайне радість оновлення України (“сонце селами ясніло і травою-муравою по полях, лугах весніло”) і картина докорінно зміниться (“села небо засмалили пожарами та розхристались риданнями”). Тодось Осьмачка не сприйняв революції, не погоджувався із діями радянської влади. У часи, коли розплодилося багато доказувачів, поет став рідко зустрічатися з колегами по перу, уникав товариських взаємин, бо вважав усіх (і навіть дружину) співробітниками “гепеви”. Він жив, постійно чекаючи на арешт, покинув домівку, не мав пристановища, ночував у тих друзів, яким ще довіряв, а влітку – у затишних кутках Ботанічного саду. У цей час він мало пише, рідко друкується, та й не цікавить офіційну владу його сповнена образа-ми-символами поезія, адже в його творах немає оспівування революції, комуністичної партії, нових порядків у країні. Тодось Осьмачка невдоволений своїм життям: О будь ти прокляте, життя моє, бо як свого діждуся кола – не вчує сонце, що нам світ дає, мойого розпачу ніколи!.. Із часом стан психічного здоров’я поета погіршився: він нікому не довіряв, страждав на манію переслідування, безцільно переїздив із міста в місто, поривався виїхати за кордон. Харчувався тим, що давали люди, ночі коротав у скверах та парках, співбесідниками ж були йому “танцюючі зірки”. Тодося Осьмачку заарештовували за антирадянську агітацію, але в тюрмі його визнали психічно хворим і відпустили. Не маючи грошей, поет пішки йде на захід і в 1941 році опиняється у Львові. Почалася Друга світова війна, німці захопили Європу, частину Радянського Союзу, але Тодось Осьмачка не міг осягнути всього, що відбувалося. Вихор війни набирав обертів. Навесні 1944 року гітлерівські війська відкотилися за Збруч, а невблаганна дійсність диктувала Осьмачці єдиний шлях – на Захід: Нема й нема й сердечні луни мої не гомонять ніде: на Сході батьківськії труни, на Заході ж моя десь жде. (“До Лемківського Бору”) Доля поета-емігранта була важкою, але він не полишав писати. Згодом Осьмачка переїздить у Америку, щоб мати шматок хліба, працює на залізничному вокзалі, на палітурній фабриці і продовжує писати: І де б уже не полоскав я п’яти і ніс у мандри торбу та жалі, та знаю добре, знаю, мов проклятий, що скрізь немає волі на землі! Творчість Тодося Осьмачки була такою ж непростою, як і його життя. Часто і в Європі, і в Америці, і в Канаді, куди переїхав поет, він відчував неприязнь, а то й ворожість поетів і критиків. На початку 1957 року в Осьмачки знову почалася фаза депресії. Ставали частішими галюцинації, почав вірити, що в його квартирі вмонтовані апарати для підслуховування, які читають думки, якісь машини б’ють струмом і не дають спати. Стало зрозумілим, що поетова давня хвороба не була симуляцією. Він прагнув заховатися від “переслідувань”, тікав з лікарні, переїздив з місця на місце, міняв квартири. Про свої подорожі Осьмачка не сповіщав нікому. Якось він опинився у Мюнхені, бо хотів знайти в Європі куточок, де б його не “переслідували агенти НКВД”. Тут у Німеччині у 1961 році його розбив параліч. Поета відвезли в Америку і помістили до психіатричного шпиталю. 7 вересня 1962 року Тодось Осьмачка помер. Згодом на зібрані кошти спорудили пам’ятник, а невідомий поет Написав вірші: Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми, Це вічна пам’ять – брама в забуття. А він лежить – самотній і окремий, Цілком такий, як був і за життя.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)