Біографія Драчa І. Ф
Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині. У 1951 р. у районній газеті був надрукований його перший вірш.
Відразу після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч розпочав трудову діяльність – викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у лавах Радянської армії. Після повернення з армії вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском
Іван Драч заявив про себе як поет у студентські роки. На черговому засіданні літературної студії студент Іван Драч читав поему “Ніж у сонці”. Це була одна з перших його поем, сповнена національним духом. Незвична, новаторська поезія насторожила владу. 1961 р. поема вийшла друком в “Літературній газеті”, де вона зайняла цілу сторінку і була представлена таким же молодим
Після другого курсу молодого письменника виключили з Київського університету імені Шевченка за ” політичну незрілість”, фактично звинувативши у дисидентстві.
У творчості молодого Драча вирізняється поема “Смерть Шевченка”, яка з’явилась 1962 р., у час хрущовської “відлиги”, разом з першими збірками Василя Симоненка і Миколи Вінграновського. Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, твір вражає поліфонічністю, містить в собі ірраціональні елементи, марення, далекі голоси, голосіння матері – України. Складається симфонія з прологу і двох частин: “Вишневий цвіт” і “Вишневий вітер”. Цей твір має велику вагу як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Однією з визначних сцен у симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий автор назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства.
Влучні вислови, незвичайна метафористичність і розкутість думки не залишилась непоміченою владними структурами, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства. Саме тоді влада пішла у наступ на інтелігенцію. Письменники старшого покоління, такі майстри, як М. Рильский, А. Малишко (які теж спочатку невдоволено поставилися до свободи самовиразу молодих, а потім відчули благотворний вплив їх розкутості), намагалися відвести удар від нових творчих сил. Але марно: почалось цькування молодих письменників, і серед них талановитого й яскравого Івана Драча. їх принижували, їм погрожували, вимагаючи в ім’я чистоти української літератури припинити “формалістичні викрутаси із словом”, які приводять до викривлення ідейно-художнього змісту творів. Це нагадувало сталінські часи: чисельні наради, активи, збори, пленуми, за висловом Івана Дзюби, “переростали в божевільну “психічну атаку”. Треба було мати неабияку силу, сміливість і просто звичайну витримку, щоб вистояти.
Іван Драч, який на той час здобув літературне визнання не лише в Україні, а й у Росії та за кордоном, продовжував свою літературну працю і не відійшов від своїх творчих принципів.
На початку 60-х років творчість поета сприймалася неоднозначно. Уже в перших своїх творах як поетичною формою, так і їхнім змістом Драч висловив протест проти тоталітаризму. Письменник відмовлявся жити й творити за звичками і приписами влади, утвердженими примусово – силою, кров’ю, репресіями.
Його рання поезія знаменувала бунт кращої частини української молоді, яка дізналась про жахливі злочинства сталінізму (хоча тоді було оприлюднено далеко не все). Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у сфері поезії, де насаджувався єдиний принцип соціалістичного реалізму.
Особливістю поетичного світу Івана Драча є його постійний, безупинний рух, змінюваність, розвиток – це досконалість. Його твори – це прагнення якомога ясніше, виразніше висвітлити драматизм людського життя другої половини XX ст., віднайти гармонію в дисонансах епохи.
Іван Драч зламав усталені норми мистецтва соціалістичного реалізму, виступив реформатором поезії, співвіднісши її з добою науково-технічної революції. Поет упевнено запроваджував до своїх творів лексику новітніх наукових відкриттів, збагачуючи світ поезії незнаними до того засобами. Він широко розсунув межі українського поетичного слова. В його поезії здобутки світової цивілізації поєднуються з гострим усвідомленням національної приналежності, гідності і поваги до своїх коренів, як і до кожної окремої людини, котра являє собою не “гвинтик”, а цілий Всесвіт.
Багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення наукової лексики в мову вірша. Цікавою видається вже перша збірка поета – “Соняшник”, в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І на сьогодні творчою візиткою Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х років захоплювали читачів не-ординарністю поетичного мислення: “Балада про соняшник” (котра дала назву дебютній збірці) та “Етюд про хліб”.
Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, – вид ліро-епічної поезії фантастичного, іс-торико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить, “Балада про соняшник” не вкладалася в загальноприйняті рамки жанру, маючи ознаки і притчі, і медитації, і невеликої поеми.
“Балада про соняшник” – твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця), особливий драматизм (адже химерний персонаж із зеленими руками й ногами переживає справжнє потрясіння від дивовижного видива – сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, “у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі”. І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш – просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами – не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Павлові Тичині в “Баладі про соняшник” сподобалось, що добре відома в літературі тема – обдарованості й таланту – була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться.
Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце – символ світла, тепла, чистоти, життя – цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина і була завезена в Україну).
І дійсно, заглиблений корінням в землю соняшник, що тягнеться голівкою до сонця і нагадує його, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому вкоренившись у рідному грунті, у національній творчості.
Новим у цьому творі також було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки “Соняшник” спостерігається новаторство Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.
Асоціативність – ускладнена і своєрідна якісна ознака поетичного стилю Івана Драча, яка є органічною для його мислення. Вся поезія поета заснована на асоціаціях. Метафорична асоціативність Драча, що переходить у символи, стає образним ладом його поезії. Це дається далеко не всім поетам, адже “асоціація” у Івана Драча означає психологічний зв’язок між окремими уявленнями, думками, почуттями.
З рядків балади постають сюрреалістичні видіння, в яких соняшник, що мав “тіло шорстке і зелене”, бігає “наввипередки з вітром”, “красиве засмагле сонце” їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним.
Твір написано вільним віршем – верлібром, і саме образ соняшника є об’єднуючим його началом. У образі соняшника читач вбачає тоненьку постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з неординарною уявою. Навколишній світ засяяв перед ним ніколи не баченим дивом. Це трапилось миттєво, як осявання.
Нова краса, естетика сюрреалістичних асоціацій, заснованих, однак, на реалістичних деталях, постала в цій баладі, що підносить інтуїцію, осявання як основу поезії.
Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті життєві явища і процеси, повз які решта людей проходить, навіть не помічаючи.
Сказане вповні стосується твору І. Драча “Етюд про хліб”, який в романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священнодійствує над тістом – невідомо, але читачі немовби присутні при цьому, чують тріскотіння іскор й відчувають запах свіжоспеченого короваю. Спочатку вірш називався просто “Хліб”. Потім поет додав жанрове означення етюд. Тож природно, що “Етюд про хліб” – це яскравий словесний малюнок. Змальований образ “мініатюрної зоряної ночі” надає зображенню особливої святковості й значущості. Цікаво, що “головний герой” твору – тобто хліб – у тексті жодного разу, окрім заголовку, не названий. Але при цьому він різноманітно характеризується, отримує властивості живої істоти:
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид
Або
Зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
Характеристика хліба через метафоричний образ “пахучого сонця” ненав’язливо підкреслює ставлення людини до короваю, що нарівні із самим сонцем несе життя.
Балада – чи не найулюбленіший поетичний жанр поета, однак це зовсім не канонічна балада, а винахід Драча, який поєднав у собі ознаки кількох різних жанрів.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)