Безодні російської душі у повісті І. О. Буніна “Суходіл”

У повісті “Суходіл” І. О. Бунін малює божевільну російську дійсність, що породжує російську душу, повну вигадливих контрастів: то щедру і чуйну, то невтримну і жагучу. Як писав пізніше сам Іван Олексійович, “Суходіл” ставиться до добутків, які “різко зображують російську душу, її своєрідні сплетення, її світлі і темні, але майже завжди трагічні основи”. Дивно вже те, якими жагучими прихильниками Суходолу були його мешканці. Так, двірська дівчина Наталя “цілих вісім років відпочивала… від Суходолу, від того, що змусив він

її вистраждати”, але все ж таки з першою ж нагодою повертається туди. “Панянка” тітка Тоня животіла в убогості, у бідній селянській хаті, але не допускала навіть думки про життя в іншому місці, хоча “і щастя, і розуму, і вигляду людського позбавив її Суходіл”. Глибоко тужить за рідними місцями безтурботний і легковажний Аркадій Петрович. “Один, один Хрущов залишився тепер у світі. Та й той не в Суходолі!” – говорить він. У чому ж причина такої сильної прихильності до цього глухого місця, до “…голого вигону, до хат і ярів, і розореній садибі Суходолу”?

Письменник пояснює це особливістю

“суходольської” душі, над якою величезну владу мають спогади, зачарування степових просторів і древня сімейність. У повісті показані кревні і таємні узи, які “незаконно” єднають двірських і панів. Усі, по суті, родичі в Суходолі. Відповідно до сімейних переказів, у жилах дідуся Петра Кириловича тече не тільки кров знатних і легендарних предків, “людей вікової литовської крові так і татарських князьків”. Лакей Герваська є його незаконним сином, а Наталя, нянька молодих панів Хрущових, сприймається ними як істинно рідна людина. Може, тому так вигадливо переплітаються в характері суходольцев запальність, що доходить до шаленства, і відхідливість, крайня жорстокість і м’якість, сентиментальність, мрійність. Побут теж зробив свій вплив на щиросердечний стан людей. Навіть будинок суходольський був похмурий і страшний: темні, зроблені з колод, стіни, темні підлоги і стелі, темні важкі двері, чорні ікони, які моторошно опромінювалися сполохами і відблисками блискавок у непогожі грозові ночі. “По ночах у будинку було страшно. А вдень – сонно, порожньо і нудно”. Навіть заповітна дідівська ікона святого Меркурія, “чоловіка знатного”, обезголовленого ворогами, викликає страх: “І моторошно було дивитися на суздальське зображення безглавої людини, що держала в одній руці мертвотно-синювату голову в шоломі, а в інший ікону Путеводітельніци, – на цей, як говорили, заповітний образ дідуся, що пережив кілька страшних пожеж, що розколовся у вогні, товсто скований сріблом і, що зберігав на оборотній стороні своєї родовід Хрущових, писаний під титлами”. Навколо панського будинку широко розкинулося село – “велике, бідне і безтурботне”. Жителі його “усі в панів” – не відрізняються хазяйновитістю і практичністю.

На них теж вплинули занепад і виродження поміщицького життя, ненормальність її. Побут Суходолу – виродливий, був вбитий у цьому будинку незаконним сином своїм Герваською, іншим дозвільний і розхлябаний, міг привести тільки до божевілля. Так, нащадки панів Хрущових довідаються з оповідань своєї няньки Наталі, що “…божевільний дід наш Петро Кирилович батьком нашим і двоюрідним братом Наталі; довідалися, що давно збожеволіла – від нещасної любові – і тітка Тоня; …довідалися, що божеволіла і Наталя, що ще дівчиськом на все життя полюбила вона покійного дядька Петра Петровича, а він заслав її в посилання, на хутір Сошки…”. Не дивно, що Горький назвав повість “Суходіл” однією “із самих моторошних російських книг”. Це повість про нищівні страсті, таємні і явні, безгрішні і порочні. Проти цих страстей неспроможні будь-які доводи розуму, вони завжди розбивають життя. “Любов у Суходолі незвичайна була. Не звичайна була й ненависть”. От дідусь Петро Кирилович, що впав у дитинство і доживає свої дні в тихому запамороченні. Романтики із двірських пояснювали його слабоумство любовною тугою за померлою красунею дружиною. Гине Петро Кирилович раптово і безглуздо від руки свого незаконного нащадка Герваські, страшної людини, яку бояться і двірські, і самі добродії. “У панів було в характері те ж, що й у холопів: або панувати, або боятися”. Наступною жертвою фатальних страстей стала дочка Петра Кириловича – панянка Тонечка. Закохавшись у товариша брата, вона “рушила” і “прирекла себе в наречені Ісусові солодкому”. Жила, переходячи від тупої байдужості до приступів скаженої дратівливості.

Але й у її божевіллі усі бачили щось містичне і страшне. “Вже усі розуміли тепер: по ночах вселяється в будинок сам диявол. Усі розуміли, що саме, крім гроз і пожеж, з розуму зводило панянку, що змушувало її солодко і дико стогнати у сні, а потім підхоплюватися з такими жахливими криками, перед якими ніщо самі оглушливі удари грому”. Доживала свої дні панянка у селянській хаті, заставленої уламками старих меблів, заваленої черепками битого посуду, захаращеної, що звалилося на бік фортепіано”. На цьому фортепіано юна Тонечка, смаглява і чорноока, у плаття з жовтогарячого шовку, колись грала для Нього.. Трагічно склалася і доля Наталі, двірської дівчини. Не дивно – адже Суходіл присушив її душу, опанував всім її життям. А самим прекрасним і дивним у її житті було кохання до пана Петра Петровича, що вона пронесла до кінця своїх днів. З казковою аленькою квіточкою порівнює її сама Наталя. Але не призначено цвісти аленькому квіточку в Суходолі. Казка скінчилася дуже незабаром, скінчилася соромом і ганьбою: “Аленькими квіточками, що розквітали у казкових садах, було її кохання. Але у степ, у глухомань, ще більш заповідну, чим глухомань Суходолу, відвезла вона любов свою, щоб там, у тиші і самотності, побороти перші, солодкі і пекучі страждання її, а потім надовго, навіки, до самої гробової дошки схоронити їїув глибині своєї сухо-дольської душі”. Душу Наталі Бунін називає “прекрасною і жалюгідною”. Напевно, краса її внутрішнього світу в тім, що вона здатна на глибокі і шляхетні почуття. Хоча Петро Петрович жорстоко повівся з нею, вона не затаїла злість, а пронесла свою любов через все життя. Немає у неї зла і на панянку, що “знущається” над нею: то говорить, як з рівною, то накидається за найменшу провину, “жорстко і з насолодою” вириває їй волосся. Але Наталя не відчуває ненависть до своєї мучительки.

Більше того, вона “душі в ній не чає”, жалує її, вважає себе відповідальною за неї, її нянькою і подругою. Наталя готова розділити нещасну долю панянки: “…видно, судилося їй гинути разом з панянкою”, “…сам Бог відзначив їх з панянкою згубним перстом своїм”. Напевно, це одна з особливостей слов’янської душі – прагнення до самопожертви, до жагучої самовідданої любові, покірності і навіть обожнюванню своїх кривдників. Точно так само дідусь Петро Кирилович і Аркадій Петрович люблять Герваську, що знущається з них, поводиться грубо і зухвало. Ці почуття важко пояснити. Вони не піддаються логіці і здоровому глузду. Німець, англієць або француз не зміг би вести себе так, може бути, тому і виник міф про загадкову російську душу. Для мешканців Суходолу характерний також фаталізм – “чому бути, тому не минути” – і релігійність. У панянки Антоніни релігійність носить істеричний відтінок, який чимсь нагадує крикливство. Наталі ж віра в Бога приносить покірність і смиренність перед долею: “У Бога всього багато”. У перехожих прочанок вона навчилася терпінню і надії, покірливому прийняттю всіх життєвих випробувань. Після того, що їй довелося пережити, вона охоче бере на себе роль “чернички, смиренної і простої слуги усіх”: “І тому що люблять суходольці грати ролі, вселяти собі непохитність того, що нібито мабуть, хоча самі ж вони і видумують це належне, то взяла на себе роль і Наташка”.

Напевно, через цю покірливу покірність, безвільності, непротивлення долі Бунін і вважає жалюгідною душу цієї жінки. На думку письменника, каліцтва російської дійсності викликають до життя безодні російської душі. Бунін не нав’язує цю думку, вона напрошується сама. Чому стільки страждань доводиться перенести мешканцям Суходолу, чому так безглуздо і трагічно складаються їхні долі і так само безглуздо і страшно вони вмирають? На думку письменника, у цьому винні і вікова відсталість Росії, і російська непрохідна лінь, і звичка до дикості. Пізніше він писав; “Яка це стара російська хвороба, це томління, ця нудьга, ця разболощість – вічна надія, що прийде якась жаба із чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ганочок і перекинути з руки на руку колечко! Це рід нервової хвороби…”.

Слабкі, “рідкі на розправу” виявилися суходольці, нащадки степових кочівників. Швидко зубожів, виродився і почав зникати з обличчя землі їхній рід. Їхні діти і онуки застали вже не життя, а перекази, спогади про нього. Чужим став для них степовий край, ослабшав зв’язок з побутом і станом, з якого вони вийшли. Можливо, це і до кращого. На них, молодих, полягали всі надії Росії, прагнення до змін і до кращого життя.

У повісті “Суходіл” І. О. Бунін малює божевільну російську дійсність, що породжує російську душу, повну вигадливих контрастів: то щедру і чуйну, то невтримну і жагучу. Як писав пізніше сам Іван Олексійович, “Суходіл” ставиться до добутків, які “різко зображують російську душу, її своєрідні сплетення, її світлі і темні, але майже завжди трагічні основи”. Дивно вже те, якими жагучими прихильниками Суходолу були його мешканці. Так, двірська дівчина Наталя “цілих вісім років відпочивала… від Суходолу, від того, що змусив він її вистраждати”, але все ж таки з першою ж нагодою повертається туди. “Панянка” тітка Тоня животіла в убогості, у бідній селянській хаті, але не допускала навіть думки про життя в іншому місці, хоча “і щастя, і розуму, і вигляду людського позбавив її Суходіл”. Глибоко тужить за рідними місцями безтурботний і легковажний Аркадій Петрович. “Один, один Хрущов залишився тепер у світі. Та й той не в Суходолі!” – говорить він. У чому ж причина такої сильної прихильності до цього глухого місця, до “…голого вигону, до хат і ярів, і розореній садибі Суходолу”?

Письменник пояснює це особливістю “суходольської” душі, над якою величезну владу мають спогади, зачарування степових просторів і древня сімейність. У повісті показані кревні і таємні узи, які “незаконно” єднають двірських і панів. Усі, по суті, родичі в Суходолі. Відповідно до сімейних переказів, у жилах дідуся Петра Кириловича тече не тільки кров знатних і легендарних предків, “людей вікової литовської крові так і татарських князьків”. Лакей Герваська є його незаконним сином, а Наталя, нянька молодих панів Хрущових, сприймається ними як істинно рідна людина. Може, тому так вигадливо переплітаються в характері суходольцев запальність, що доходить до шаленства, і відхідливість, крайня жорстокість і м’якість, сентиментальність, мрійність. Побут теж зробив свій вплив на щиросердечний стан людей. Навіть будинок суходольський був похмурий і страшний: темні, зроблені з колод, стіни, темні підлоги і стелі, темні важкі двері, чорні ікони, які моторошно опромінювалися сполохами і відблисками блискавок у непогожі грозові ночі. “По ночах у будинку було страшно. А вдень – сонно, порожньо і нудно”. Навіть заповітна дідівська ікона святого Меркурія, “чоловіка знатного”, обезголовленого ворогами, викликає страх: “І моторошно було дивитися на суздальське зображення безглавої людини, що держала в одній руці мертвотно-синювату голову в шоломі, а в інший ікону Путеводітельніци, – на цей, як говорили, заповітний образ дідуся, що пережив кілька страшних пожеж, що розколовся у вогні, товсто скований сріблом і, що зберігав на оборотній стороні своєї родовід Хрущових, писаний під титлами”. Навколо панського будинку широко розкинулося село – “велике, бідне і безтурботне”. Жителі його “усі в панів” – не відрізняються хазяйновитістю і практичністю.

На них теж вплинули занепад і виродження поміщицького життя, ненормальність її. Побут Суходолу – виродливий, був вбитий у цьому будинку незаконним сином своїм Герваською, іншим дозвільний і розхлябаний, міг привести тільки до божевілля. Так, нащадки панів Хрущових довідаються з оповідань своєї няньки Наталі, що “…божевільний дід наш Петро Кирилович батьком нашим і двоюрідним братом Наталі; довідалися, що давно збожеволіла – від нещасної любові – і тітка Тоня; …довідалися, що божеволіла і Наталя, що ще дівчиськом на все життя полюбила вона покійного дядька Петра Петровича, а він заслав її в посилання, на хутір Сошки…”. Не дивно, що Горький назвав повість “Суходіл” однією “із самих моторошних російських книг”. Це повість про нищівні страсті, таємні і явні, безгрішні і порочні. Проти цих страстей неспроможні будь-які доводи розуму, вони завжди розбивають життя. “Любов у Суходолі незвичайна була. Не звичайна була й ненависть”. От дідусь Петро Кирилович, що впав у дитинство і доживає свої дні в тихому запамороченні. Романтики із двірських пояснювали його слабоумство любовною тугою за померлою красунею дружиною. Гине Петро Кирилович раптово і безглуздо від руки свого незаконного нащадка Герваські, страшної людини, яку бояться і двірські, і самі добродії. “У панів було в характері те ж, що й у холопів: або панувати, або боятися”. Наступною жертвою фатальних страстей стала дочка Петра Кириловича – панянка Тонечка. Закохавшись у товариша брата, вона “рушила” і “прирекла себе в наречені Ісусові солодкому”. Жила, переходячи від тупої байдужості до приступів скаженої дратівливості.

Але й у її божевіллі усі бачили щось містичне і страшне. “Вже усі розуміли тепер: по ночах вселяється в будинок сам диявол. Усі розуміли, що саме, крім гроз і пожеж, з розуму зводило панянку, що змушувало її солодко і дико стогнати у сні, а потім підхоплюватися з такими жахливими криками, перед якими ніщо самі оглушливі удари грому”. Доживала свої дні панянка у селянській хаті, заставленої уламками старих меблів, заваленої черепками битого посуду, захаращеної, що звалилося на бік фортепіано”. На цьому фортепіано юна Тонечка, смаглява і чорноока, у плаття з жовтогарячого шовку, колись грала для Нього.. Трагічно склалася і доля Наталі, двірської дівчини. Не дивно – адже Суходіл присушив її душу, опанував всім її життям. А самим прекрасним і дивним у її житті було кохання до пана Петра Петровича, що вона пронесла до кінця своїх днів. З казковою аленькою квіточкою порівнює її сама Наталя. Але не призначено цвісти аленькому квіточку в Суходолі. Казка скінчилася дуже незабаром, скінчилася соромом і ганьбою: “Аленькими квіточками, що розквітали у казкових садах, було її кохання. Але у степ, у глухомань, ще більш заповідну, чим глухомань Суходолу, відвезла вона любов свою, щоб там, у тиші і самотності, побороти перші, солодкі і пекучі страждання її, а потім надовго, навіки, до самої гробової дошки схоронити їїув глибині своєї сухо-дольської душі”. Душу Наталі Бунін називає “прекрасною і жалюгідною”. Напевно, краса її внутрішнього світу в тім, що вона здатна на глибокі і шляхетні почуття. Хоча Петро Петрович жорстоко повівся з нею, вона не затаїла злість, а пронесла свою любов через все життя. Немає у неї зла і на панянку, що “знущається” над нею: то говорить, як з рівною, то накидається за найменшу провину, “жорстко і з насолодою” вириває їй волосся. Але Наталя не відчуває ненависть до своєї мучительки.

Більше того, вона “душі в ній не чає”, жалує її, вважає себе відповідальною за неї, її нянькою і подругою. Наталя готова розділити нещасну долю панянки: “…видно, судилося їй гинути разом з панянкою”, “…сам Бог відзначив їх з панянкою згубним перстом своїм”. Напевно, це одна з особливостей слов’янської душі – прагнення до самопожертви, до жагучої самовідданої любові, покірності і навіть обожнюванню своїх кривдників. Точно так само дідусь Петро Кирилович і Аркадій Петрович люблять Герваську, що знущається з них, поводиться грубо і зухвало. Ці почуття важко пояснити. Вони не піддаються логіці і здоровому глузду. Німець, англієць або француз не зміг би вести себе так, може бути, тому і виник міф про загадкову російську душу. Для мешканців Суходолу характерний також фаталізм – “чому бути, тому не минути” – і релігійність. У панянки Антоніни релігійність носить істеричний відтінок, який чимсь нагадує крикливство. Наталі ж віра в Бога приносить покірність і смиренність перед долею: “У Бога всього багато”. У перехожих прочанок вона навчилася терпінню і надії, покірливому прийняттю всіх життєвих випробувань. Після того, що їй довелося пережити, вона охоче бере на себе роль “чернички, смиренної і простої слуги усіх”: “І тому що люблять суходольці грати ролі, вселяти собі непохитність того, що нібито мабуть, хоча самі ж вони і видумують це належне, то взяла на себе роль і Наташка”.

Напевно, через цю покірливу покірність, безвільності, непротивлення долі Бунін і вважає жалюгідною душу цієї жінки. На думку письменника, каліцтва російської дійсності викликають до життя безодні російської душі. Бунін не нав’язує цю думку, вона напрошується сама. Чому стільки страждань доводиться перенести мешканцям Суходолу, чому так безглуздо і трагічно складаються їхні долі і так само безглуздо і страшно вони вмирають? На думку письменника, у цьому винні і вікова відсталість Росії, і російська непрохідна лінь, і звичка до дикості. Пізніше він писав; “Яка це стара російська хвороба, це томління, ця нудьга, ця разболощість – вічна надія, що прийде якась жаба із чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ганочок і перекинути з руки на руку колечко! Це рід нервової хвороби…”.

Слабкі, “рідкі на розправу” виявилися суходольці, нащадки степових кочівників. Швидко зубожів, виродився і почав зникати з обличчя землі їхній рід. Їхні діти і онуки застали вже не життя, а перекази, спогади про нього. Чужим став для них степовий край, ослабшав зв’язок з побутом і станом, з якого вони вийшли. Можливо, це і до кращого. На них, молодих, полягали всі надії Росії, прагнення до змін і до кращого життя.