Без компромісів із совістю (життя і творчість В. Стуса)
Думою тугу розвіюю,
Щоб був я завжди такий,
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
В. Стус
Шостого січня 1938 року в селянській родині народився хлопець, який з Божого благословення став поетом і пішов уже протореним шляхом, шляхом правдивим, “через сто зневір”, крізь чорну порожнечу до світлої, величної зорі. Мати Їлина виношувала його, коли чинився великий терор, що забрав найталановитіших, найздібніших, найрозумніших. Народила сина на саме Різдво, та не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Проте
Незадовго до смерті Василь Стус сказав: “Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав”. Саме ці вірші розкривають сучасному читачеві усі душевні порухи митця, його світогляд, життєві переконання й принципи.
Василь Стус прийшов у літературу в 60-ті роки минулого століття. Та попри всю ліберальність
Кожній людині властиві сумніви. Когось вони заганяють у глухий кут і примушують зректися власних переконань. А хтось, долаючи безліч перешкод, іде вперед, показуючи приклад безкомпромісної боротьби за людську гідність і силу людського духу. У поезії “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” ліричний герой прагне душею доторкнутися до неба, того високого вогняного стовпа, ім’я якому правда і добро. Шлях до небес непростий. Але ж тільки таким буває він, якщо правдивий. Бажання йти отим тернистим шляхом не зникає у ліричного героя, і він говорить:
…не спиняйся, йди,
То – шлях правдивий. Ти – його предтеча.
Риси справжнього стоїцизму проявляються в мужній поезії “Господи, гніву пречистого…”. Перші рядки твору звучать як молитва, у якій ліричний герой звертається до Бога з проханням відчути на собі пречистий гнів. І гніву цього не боїться, бо він благодатний, загартовує дух, наповнює змістом людське життя. І тому ліричний герой переконаний: “де не стоятиму – вистою”. А ще впевненості додає материне благословення, яке завжди поруч, яке живить, як цілюще джерело, додає сил, але не збиває сина з наміченого шляху, яким би важким він не був.
Перебуваючи далеко від рідної домівки, переживаючи страшні поневіряння, людина намагається переосмислити своє життя, визначити його сенс, оцінити свою роль у ланцюжку життєвих перипетій. Тож не дивно, що у поезіях В. Стуса так багато місця відведено саме цьому. У вірші “Мені зоря сіяла нині вранці” зоря – то вістунка шляху, “хреста і долі”. То “вічна мати”, що вміє прощати хвилини розпачу, вселяє віру у правильність обраного шляху, крокуючи яким ліричний герой не йде на компроміси із совістю. Саме тому він не боїться смерті, не скиглить під вагою хреста, який несе. Він радий, що залишився таким, яким його вродила мати, що “жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття”. Все це дає привід сподіватися на повернення до рідного краю. І як же не згадати слова одного з наймудріших філософів світу Г. Сковороди, який був переконаний, що смерть може подолати лише людина з чистою совістю.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
І В. Стус подолав смерть. Він живе у пам’яті людей, які знали його особисто, твори митця і сьогодні залишаються актуальними, їх із захопленням читаємо ми. А слова “і в смерті з рідним краєм поріднюсь” виявилися пророчими. 19 листопада 1989 року прах В. Стуса було перевезено до Києва й перепоховано на Байковому кладовищі. Посмертно привітати митця на Батьківщині зібралися тисячі людей, для яких поет став мірилом чесності, мужності й безкомпромісності.
І знов калина зацвіла вогненно,
Надією розквітли дні нові.
Пробивсь крізь землю паросток зелений,
Що зерням впав у рідній борозні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)