Порівнюючи два образи скупого, Гарпагона й Шейлока, Пушкін відзначав, що “у Мольера Скупий скупий – і тільки; у Шекспіра скупий, тямущий, мстивий, чадолюбив, дотепний”. Ця характеристика значима для розуміння пушкінського Б., у портреті якого з’єдналися різноманітні риси. Його безмежна скнарість, жорстокість (оповідання про бідну вдову, що простояла полудня на колінах, молячи простити чоловіків борг), мстивість відносно сина, їм оклеветанного перед Герцогом, сполучаються з почуттям лицарського достоїнства, гордістю й відвагою. У
розмові з Герцогом Б. виявляє готовність у випадку війни “старий меч рукою тремтячої оголити”. Однак увага Пушкіна займає не вдачу скупого, представлений у парадоксальних зчепленнях з іншими властивостями характеру. У своїй трагедії поет розглядає колізію двох соціальних укладів і двох відповідних мировоззрений – феодального й буржуазного. Характер Б. – відбиття цієї колізії. Поборник лицарських традицій, що дотримує кодекс лицарської честі, Б. тим часом промишляє лихварством, самим знехтуваним у середні століття заняттям, за яке християн відлучали від церкви. Готовий вірно служити своєму Герцогові,
Б. проте служить іншому кумиру – грошам: “И як же служить? як алжирський раб, // Як пес ланцюговий”. Тим і жахливе століття, жахливі його серця, що лицарі стали позичати гроші під відсотки, заплямувавши свою честь настільки брудним ремеслом. Однак парадокс Б., за вірним спостереженням С. Б. Рассадина, полягає в тім, що гроші потрібні йому для досягнення цілей істинно лицарських. Це воля, незалежність, свідомість власної могутності (“Я царюю!”) і влади (“Мені все послушно, я ж – нічому”). Гроші дають Б. те, що Фауст придбав, уклавши угоду з дияволом, – вони, пускай ілюзорно, повертають молодість, дозволяють випробувати любовний жар, майже еротичне порушення. Помилка Б. (цей неодмінний елемент у розвитку трагедійного характеру) полягає в тім, що він, взявши на озброєння прийоми “жахливого століття”, не передбачив можливість зворотного їхнього застосування, до нього самому. Б. умирає, вражений нерицарським учинком сина, що прилюдно обвинуватив батька в неправді; але останні його слова: “Де ключі?” – належать не лицареві, а лихвареві.
Прем’єра “Скупого лицаря” була призначена в Олександрійському театрі на 1 лютого 1837 р., але не відбулася через загибель поета. Уперше трагедія була зіграна на цій же сцені в 1852 р. за участю В. А. Каратыгина в головній ролі. Виконавцями ролі Б. були згодом: М. С. Щепкин (1853, Малий театр), К. С. Станіславський (1888, Суспільство мистецтва й літератури), А. А. Остужев (1937), Н. К. Черкасов (1962), И. М. Смоктуновский (1979). На сюжет трагедії написана опера С. В. Рахманінова (1906).
