Історична тема в драматургії А. С. Пушкіна
Незабаром після закінчення “Бориса Годунова” Пушкін задумав створити ряд нових драматичних добутків на сюжети із самих різних історичних епох і життя різних народів. Ще під час посилання в Михайлівськім у його творчій свідомості виникли задуми декількох п’єс. Три з них одержали надзвичайно стрімке втілення: за два тижні Пушкіним були кінчені ” Скупий лицар “, ” Моцарт і Сальери “, “Кам’яний гість” і ще через день четверта з “маленьких трагедій” – \’Бенкет під час чуми”.
Якщо в “Борисі Годунове”
Скупий лицар споруджує будинок своєї
Головний герой “Кам’яного гостя” – легендарний іспанський спокусник – є одним з так званих вічних літературних образів, що піддавався кількаразовій розробці в різних літературних творах і до й після Пушкіна. Тим рельефнее виступає оригінальність і своєрідність пушкінського трактування характеру Дон Гуана. Його герой, що любить життя і її насолоди й сміло граючий зі смертю, веселий, заповзятливий, безтурботно-зухвалий і завжди закоханий, викликає мимовільну симпатію, і не тільки з боку спокушених їм жінок. При всій мужності Дон Гуана є в ньому і якійсь чарівній дитячості. “Я щасливий! Я щасливий, як дитина!” – у захваті викликує він, домігшись у Ганни згоди на побачення. Однак у своєму безтурботному й бездумному егоїзмі, у готовності обійняти увесь світ тільки тому, що сам він почуває себе до країв переповненим щастям, Дон Гуан робить найтяжчий моральний злочин: кличе статую вбитого їм Командора прийти до будинку своєї вдови й стати у дверей на годинниках, поки він, його вбивця, буде насолоджуватися її пещеннями. Так розкривається Пушкіним найглибша аморальність егоїстичного донжуанства.
Пафос четвертої “маленької трагедії” – “Бенкету під час чуми” – торжество людського духу над смертю. У пісні Мері з винятковою силою виражені чистота й самовідданість великого жіночого почуття. Гімн голови бенкету – Вальсингама виконаний захвату боротьбою, непохитної мужності, сміло виклик, що кидає, усьому, що загрожує людині загибеллю. Але перед особою смертельної погрози Вальсингам, як і Дон Гуан, стає на шлях егоїстичних, почуттєвих насолод, смерті, що загострюються особливо близькістю. І в цій “маленькій трагедії” немає ніякого моралізування. Вальсингам відхиляє традиційну (релігійну) шлях: не йде за священиком. Але “глибока замисленість” голови, який завершується “Бенкет”, особливо знаменний.
Розкриваючи характери з винятковою широтою, розмаїтістю й поглибленістю, які так захоплювали його в Шекспірі, поет ще більше конденсує “вузьку форму” трагедії класицизму. У цих тісних рамках він із захоплюючим драматизмом і винятковою глибиною розгортає трагедію душі, одержимою пристрастю, що піднята на висоту ідеї, і ідеєю, що придбала всю силу страсті. Надалі становленні й розвитку російського реалізму “маленьким трагедіям” належить видатна роль. У них укладене основний початок того проникливого й безстрашного аналізу діалектики людської душі, що складе одну з найсильніших сторін наступного російського реалізму. Цей досвід потім освоїли й розвили у своїх романах Толстої й особливо Достоєвський.
Пушкіну, мабуть, як нікому іншому з російських письменників, була властива здатність із винятковим художнім проникненням “описувати зовсім сторонній мир”, говорячи словами Бєлінського, “бути як у себе будинку в багатьох і самих протилежних сферах життя”, малювати природу й вдачі навіть ніколи не бачених їм країн. Кожна з “маленьких трагедій” відрізняється своєю чітко вираженим національним фарбуванням. У той же час їх поєднує “щира національність” Пушкіна, що, зображуючи “сторонній мир”, “дивиться на нього очами своєї національної стихії”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)