Багряний Іван Павлович “Заєць”
Багряний І. П. Вибрані твори. – K: Книга, 2007. – 366 с.
“Максимка” підлазив до станції.
Двоє контрольних і кондуктор лазили з вагона в вагон. На ходу. А з другого боку стрибали на насип безбілетні. Спасались.
Вистрибнувши, реготались в лице кондукторові.
Малкашня.
Той грозив услід кулаками і, лаючись, біг з контрольними далі.
– Он у тім вагоні!. Стєрва… їде аж із Севастополя. Без білета…
– Заходьте з другого боку… А ми відсіль…
– Зстрибне кукла.
– Їздять, гади, а ти мороч голову…
Минька
Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері широкі. Дрижить і гуде як вулик.
Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці.
Хтось плямкає – їсть оселедець.
Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивиться, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна… друга… їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо – занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила… Видно по її лиці.
Худе-худе, зшерхле. Губи порепались.
Ні торбини, ні башмачини.
Жорстокий
Чужа із чужих.
А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде… Степ і шпали… степ і шпали.
Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі.
Раптом Минька зхопилась і злякано одступила в вагон.
Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх.
Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток.
“Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!”- І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія.
“Ваш білет!. Ваш… Ваш…”- і тілько: кусь! – кусь! – кусь!
Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витріщивсь насмішкувато.
Безбілетних не оказалось.
Миньки теж не оказалось.
“Максимка” став. На Бахчисарайському вокзалі розтатаривсь лемент. Лемент в степу як у накритій бочці. Кругом сонно і душно. Ціла орава малишів полізла по вагонах “промишлять”. Ось в однім пацан, обірваний до нікуди, з рухливими очима і нестриженою головою, хвацько вибиває на ложках “матльот”, а дзвінким крикливим голосом:
……………………………………………………………………………………………. – Д-ех, буржуї…
Атдайте нам мільйони!
Тєпєрь наше право…
І наші закони…
Трр-рік-так-так! Трр-рік-так-так!!.! А з другого чуть: – С Адесского “кічмана”
Плєнтуют два “уркана”…
………………………………………………………………………………………………
І знов: – Таваріщ мой бєдний…
Зар-рой мойо тело… –
Наче холодну воду ллє. Другий стоїть, держе в руках рваний картуз на подачку і підспівує, озираючись на двері. Люде притихли. Більшість вслухуються; інколи регочуть з гострих слів, дивують з хлоп’ячої спритності. Дехто дає; більшість тілько слухають.
– Ей, сопляк! Кого ти чорта тут? Ану вимативайсь! – Це “начальство”. І хлопці, як м’ячі, геть. Потім знову.
Терпко з скуки і душно.
– А!-Ах-х!!! – Так раптом і дико. Затупотіли люди, – побігли.
За вагонами на шпалах головою об рейки, об рейки спиною, ногами, руками билась дівчина.
Минька. Кусала свої руки. Хрипіла. Коса запуталась за костилі. Так б’ється риба, викинута з ополонки. Люде стовпились, іще бігли з усіх кінців.
– Держіть її! – Вб’ється! – Тяніть на пісок!
– Голову! Голову держіть…
– Не займай!!!
– Води-и!!!
І ніхто не нахилиться, не підступе. Страшно і мерзко. Врешті міліціонери, що стояли ні в сих ні в тих, підступили, – давай піднімать. Потім за руки поволокли геть.
Голова перехилилась, очі закотились. Чіпляється волосся і рветься. Притихла. Потім, якось особливо, рванулась і безумно впилась зубами в руку, що держала. Зашипівши, швирнув її; пустив і другий.
Минька знову забилась на рейках. Незрозумілі викрики і собаче скавуління.
– Сімулірує, стерва! Знаю я їх… – шлюхи! – рішив справу курортний в галстуку, гидливо плюнув з вікна “м’якого”, що чекав одходу, і застиг в позі Мефистофеля.
Якась бабуся прибігла з водою, впала навколішки і давай лить в заціплені зуби, потім на голову.
Перебившись, Минька замовкла, розкидалась, заплющеними очима в сонце.
Бабуся підвела її, підібрала косу і, тихенько змахуючи сльозу з носа, стала обтирать заюшене кров’ю, в синяках обличчя. А міліціонер розказував старшому: “Я її тяну, а вона держиться… Вхватилась під лавкою за ніжки… Ще й ногами дригає, дурна! Я як рвону…
Миньку підвели і повели в агентуру. Полуплене морськими вітрами, вкрите синяками обличчя великими очима одкрило безодню безумства.
………………………………………………………………………………………………
Затерявшись в юрбі, Минька вискочила на перон. Сюди-туди… Подалась між рядами вагонів.
– Бев, бев, бев!.
– Сюр-рір-р-р…
Рушив потяг. Минька вчепилась у якийсь вагон, злізла і прищулилась за дошками. Не помітила, що потяг товарний і стоїть назад, на Севастополь.
“Максимка” рушив. Хвилинка – відійшов і товарний. Минька в дошках. Знов потяг на південь.
А день спішить на захід; перебігає через насип. Хутко… хутко…
– Переїду-у!-у!-у!-у! – кричав потяг і мчав.
День підбирав свої стомлені крила. Вечір затрубив зорю. На Бахчисарайському вокзалі скука. Закривсь семафор. А там десь голубий Чатирдаг.
– Пуф!-пуф!-пуф!. Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!
Риплять тормоза.
Минька підвела голову. З тормоза дивиться дядько. Чого він?!.
Широкими очима в нікуди, а руками й ногами чіпляючись, Минька подралась на гору по зложених дошках; вилізла і стала зверху. Дядько щось закричав.
А дим на неї сунеться-сунеться, тягуча примара… На лице дише вогким, а кігтями в глотку.
Скрикнула і зскочила на сусідній вагон. Потяг заголосив. Озирнулась і заметалась по криші.
А потяг хоче скинуть, як тварь, труситься шатається і кричить.
Руками закрила голову; безумно озирається. Сковзається, перескакуючи, падає, зривається й біжить од машини.
А за нею щось по п’ятах, дихає у спину і вже лоскоче горло. О! О! – Останній вагон… Тіпається він як язик у дзвоні.
Дикий зойк! Впала і билась в лапах чорного Молоху.
А впереді тунель прижмурив ліве і вирячив праве червоно-зелене, зловісне око.
День озирнувся на обрію.
Ялта, 1925 р..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)