Багряний Іван Павлович Петро каменяр
Багряний І. П. Вибрані твори. – K: Книга, 2007. – 366 с.
Чорний від сажі, брудний від глини і рудий від цегли Петро йде по вулиці.
– Павлуш-ша!. А Павлуша?!. – Р-риковсь-кої… Ех… – ти! Що?.
– Я на вас чхать хотів… да!. – і для більшої переконаносты скріпив усе матом. А руками як вітряк крильми.
Картуз, з трудовим стажем в десять років, з’їхав на очі. Грязюка чвиркає з-під рудих чобіт, а вони як найняті: то сюди, то туди, то туди, то сюди…
Обличчя чорне. Під шаром сажі, в ляпасах глини пропав вираз, але… З-за фартуха
Петро то голосно загрожував комусь, ставав і обводив кругом очима, то мимрив щось собі під ніс.
– Дурак я, дурак… Дурр-рак я!!! – і скрип зубів. – Жінко!. Постой, Якове, постой… Я тобі зробив роботу? – Зробив! Х-хо-лодно, а я… Ні, ти підожди… А… там. Ти її коли-небудь місив, га?. глину. Ні, ти мені… Ага: ти глину пробував?., ти, “стіна”!. Я в тебе спрашую!!! – Ахти-ж!.
Петро замахнувся, вдарив когось в повітрі, невдержався і впав у канаву. Потім підвівся і бив аршином у забор:
– Ви мою жисть іззіли!. Вам моя жінка – сміття, повія!. Ззіли б… Потім
– Їжте, нате!. Їжте!!!
Опустився з плачем на канаву. Змутнілими очима мацав і не міг намацать своєї фіртки. Ага, ось! Спершись головою в сусідин забор, притих і почав тихесенько стукать – нічого. Опять постукав – не чуть.
Раптом од ступився і дико заворочав білками:
– А! – не пускать?!. Одчиняй!!! – рявкнув не своїм голосом, аж закудкудахкали сусідині кури і заскавулив Рябко.
– А, так-так!? – розкачавшись і засукавши рукава, кинувся на забор; люто бив кулаками. Бив до крові, гупав коліньми, головою, всім тілом. З п’яного хрипу клочча слів:
– …Так ти повія?!. Спалю!. Одчиняй!!!
Подравсь на забор, похабно лаючись, обірвавсь і впав у грязь.
Сусідина дівчинка побігла і сказала його жінці. Злякана прибігла Марія.
Марія, жінка Петрова, ще молода – як дівча, з скорботними очима і з лицем Магдалини. Непокритою головою нагнулась над ним:
– Петре! А, Петре!. Ради бога, Петре… підведись та ходім додому… Діти плачуть.
Петро скверно вилаявсь, глянув на неї:
– Ага! Без Петра не проживете… А… мать… Підведений Марією, одштовхнув її в груди.
– Убірайся! – а другою рукою державсь за її плече. Лють накипала. Затрахкотів себе в груди:
– Хто я тобі? – отвічай!!!
Дир-р-р-р-р!. – розірвав сорочку донизу і тоді ж – дикий, пронизливий вереск розітнувсь по вулиці.
Коса Марійки опинилась у руках, а голова в грязі під чобітьми.
Маленька дочка, Маруська, бігала з плачем кругом, а потім припала з плачем до матері.
Бив чобітьми в груди, в голову, в спину. А потім… Хіба ж можна росказать, як живу людину, матір дітей, із скорбним лицем Магдалини, волочать за косу по грязі – і тілько зойк:
– Петре!. Що ти робиш, Петре!?. Я ж – твоя дружина…
– Ой, боже мій! боже мій!
– Ой, люде добрі!.
А люде дивились в щілини забору свого двора і хіхікали єхидно:
– О! – поволік, поволік! – а як зойки поплазували у двір, повиходили на вулицю і заязичили.
На канаві лежить аршин опрацьований, вирівняний мозолями рівно за стілько літ, скільки має Петро без трьох, в які мати вигодовувала закислою “куклою”. Ватерпас плаває в калюжі – гирька якорем сіла на дно.
Що було вночі, того не бачила й ніч; не проглянула вікна затиканого онучами і дрантям замість вибитих шибок.
Ранок приніс щось таке терпке, липке на серце, щипуче, що голову потянуло до дровітні, а руки її підперли до столу.
Сум стоїть на вулиці і заплакане небо.
– Ти, моя Маріє, не ходи сьогодні нікуди. Мені чогось так тоскно, мені чогось так важко…
Марія лежить на полу; втопила мутні, приплющені очі в скуйовджену косу… і тихенький-тихесенький стогін.
Петро не чув нарікань, а в голові, між росохами спогадів, билась думка:
– Ще ж учора ранком, як ще спали півні, ідучи на роботу, чомусь поклав Маріїну голову на груди і повів грубою рукою по м’якій косі – хотілось цим щось висловить, бо сподівався сина. Марія усміхнулась блідно-радісно.
Він сподівався радости… А що в нього ще є?
Марія лежить на полу. Тихесенький стогін… Під очима смуги.
Маруська забилась у запічку, зщулилась і дрижить.
В шибку сотається далекий церковний дзвін.
Голова хилиться, хилиться, хилиться і червоні круги… Хто це начіпляв цегли на шию? Хто це?
А сум уставивсь перед вікном на вулиці і широко розкрив очі.
Гирька якорем потягнула на дно.
Охтирка, 1925 р..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)