Багряний Іван Павлович Сад Гетсиманський
Пропонований увазі читачів роман “Сад Гетсиманський” належить перу Івана Багряного – письменника, мало знаного у нас, але широко відомого серед української еміграції.
Іван Багряний (1907 – 1963) зазнав сталінських репресій у 30-ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло”, “Тигролови”, численні поезії, п’єси. “Сад Гетсиманський” – один з перших творів світової літератури, що викриває злочинну
У перевиданні збережено особливості мовно-стилістичної манери автора.
Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), – є правдиві.
Автор “Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!.”
Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архієреїв та старших людських… Та й узяли його…
Єванг. від св. Маттея, гл. 26. ЧАСТИНА ПЕРША І
Швидко
Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. Хотів перед смертю сам заповіт їм батьківський дати. Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, у тім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу – хіба сам вітер знає. Вдарили телеграму – і чекав Чумак. І довго не хотів умирати…
Кидається тепер от серцем мати – стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папірець.
А старий Чумак, старий коваль… Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свічечка на коливі – ото й був він.
Десять днів не гасила її стара Чумачиха, все міняла, синів дожидаючи, над “душкою” старого сидячи.
А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. І десь їде. Отой найдорожчий і найнещасливіший, найбільша материна потіха і найбільше горе. А чей і старий Чумак за нього серцем зітлів та й у землю сиру від журби тяжкої ліг.
Розгладжує мати папірець рукою, а сама дивиться на свічечку і щось шепоче. Чекає. Лиш час від часу зітхає тяжко – либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрічі жде. Так від самого ранку.
І від самого ранку сидить біля неї отець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то, бач, звучить дуже фамільярно і по-простецькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й на ціле місто. Він потішає, він розважає стару Чумачиху і ділить її горе.
Відколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обідню пору і сидів до вечора – потішав стару і научав малу – дочку-підлітка, останню дитину, що лишилася при матері. Зм’якшував печаль і журбу за покійним розмовами про ліпше потойбічне життя, про той світ, де немає “ні печалі, ні зітхання”. А сьогодні прийшов він з самого ранку, тільки-но скінчивши службу в своїй церкві на цвинтарі.
Розгорнувши стару Чумакову біблію, – отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осінніми, – отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матері про сад Гетсиманський. Читав до крику трагічну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської і разом божеської млості перед мученицькою смертю. Читав крик серця про “чашу”, аби вона минула приреченого… Читав про зраду Юди… Про відступництво Петра, що зрікся Вчителя, заким півень прокричав двічі.
На цім місці стара мати здригнула, затиснувши папірець, наче їй справді вчувся крик того півня чорної, глухої ночі, що віщував зраду, чи дійшло до свідомості ім’я “Юда”, при якому завжди стискалося її щире материнське серце.
До хати вбігло дівча, віддихуючись, як після шаленої біганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої І4 літ, бистроока Галя. Серйозна не по літах. В руках вона тримала вузлик.
– Куди це, мамо? – зашепотіла, щоб не сполохати візії про той сад Гетсиманський.
– А що ж то?
– Та це ж я, мамо, Андрієві… Це вино тут… І пиво… З дороги щоб… Він любив…
Мати посміхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
– Постав там… Та вже не бігай, посидь собі, ач яка зелена та тонка, мов кішка.
Галя озирнулась по хаті і поставила вузлик на покуті. Ліпшого місця для свого дорогоцінного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав. Узявся до Біблії.
Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак із старою мали покуть не в цій світлиці, а там, у “хатині”, – там рясніли образи, товплячись і витискаючи один одного. У світлиці ж був порядок такий, як завели хлопці, ще дома бувши. Тепер висів лише образок Марії з дитям, – над тим місцем, де горіла свічечка. Поруч висіла велика нова фотографія похоронів.
Галя – найменша з Чумаків, “Галя Чумаківна”, як її звали на вулиці, – постояла, послухала читання, уперто заломивши брови і роздимаючи ніздрі, як норовистий коник, зиркнула на покуть і вийшла собі. По хвилі увійшла, несучи поперед себе великий портрет у чорній рамі, молоток, і цвяхи, і ще й чорну широку стрічку на плечі. Мовчки підсунула зручніше стіл, що стояв у кутку, поставила на стіл стілець здерлась на нього, забила цвях у кут і почепила портрет. На раму накинула чорну стрічку. Ще забила два цвяшки з правого й лівого боку, щоб портрет стояв похило. І злізла, прибравши стілець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справді, як кішка. І вже злізаючи, прошепотіла – “От… Я давно хотіла, мамо…”
Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав:
– Ах, Боже! Та туди б образи!. Тож святе місце!.
– Нічого, – промовила Галя і стала, захищаючи спиною покуть. – Це мій батько! – і блиснула очима.
Вона промовила це так і так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів на своє місце:
– Ну й ну… Дітки…
– Це Андрій малював, – уперто додала Галя, ніби відповідаючи, які то дітки тепер. І, одійшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: – Батько… – прошепотіла тихо.
На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце било повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах сонне дитинча. В сліпучо-білій сорочинці воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона – Галя, як була ще маленькою. І це Андрій малював десь на каторзі з манюсінької картки, яку колись сам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вістка від нього, – прислав батька, такого живого, такого викапаного… Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало – своєю правдою, грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами – “Батько”.
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше – тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий.
– “І прийшов тоді Юда із стражею…” – бубонів отець Яков, забувши, що він вже це читав. – “І показав їм…”
За дверима затупотіло. Галя шарпнулась до дверей:
– Вже, мамо! Тут!.
Відчинились двері… І шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравий командир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькій уніформі.
– Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
Та й урвав на півслові. Тихо поставив валізу і стяг кашкета:
– Що?.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)