Багряний Іван Павлович Міщаночка
Багряний І. П. Вибрані твори. – K: Книга, 2007. – 366 с.
– …На заводе в “X”
Есть одна девчонка:
И красится, и пудрится…
Зубоскалит громко! –
Це було написано на дверях завкому. Ще й карикатура намальована: якась сучасна міщаночка з “перепоночкою” (талія) як оса. З локонами, “фути-нути”.
Це на Надю Н-о. На зібраннях зубоскале; “дере кирпу” перед простяками.
Квапиться.
Ой не любе цього “камса”.
Надя комсомолка – міщаночка…
Ну й того… коліном і полетіла з ячейки.
Це було
Курились цигаркою димарі…
Ішов завод – цукроварня.
Багацько молоді – звідусіль.
В казармах повно.
Весело в казармах.
Весело – солодко в заводі.
Весело – буйно йде праця в клубі.
Ячейка взяла курс на втягування на 100% пролетарської молоді в КСМ.
Пройшли вже часи пустоти осередкового життя. Прийшла пора великих задач, глибокої роботи, упертої учоби.
А коли висипе молодь з клуба – пісня кров бунтує.
У свято – стрункі лави комсомолят відбивають чічітку на село по бруку під згуки оркестру. А над всім полощеться як вільна думка, як кров червоний великий
В майбутнє браму куємо, ми куємо!!!
………………………………………………
Старий мир в образі міщанства плівсь стороною і ховав своє лице в пухкі міхові воротники.
Вітер хльоскає платками, згуками, прапорами.
Груди вип’ячувались, очі горіли.
Гаряча кров, нестримна. Надя йшла завжди стороною.
Чогось сумно, чогось жаль.
Не знає чого.
І завжди так: як прийшла в клуб, на збори, в свято на мітинг, між камсу.
Так і вже сама не своя.
З заздрістю дивилась на дівчат, бадьорих “активісток”.
Одірвалась вона од одного берега, а до другого не дають пристать.
Дома сказали, як вступила в КСМ: ” Ти нам не дочка. Прокляття… Хай тобі ні щастя, ні радости. Іди на всі чотири”…
В клубі кажуть: “Ти міщанка”…
Потім відштовхнули. Здала квиток. Чогось було сумно, чогось було жаль.
Дім рідний – остогидлий, чужий – гнав геть. Не тому, що прокляв батько, зреклась і гнала мати. Ні. А тому що вона рвалась з його, тікала як з пут.
Вона знала, що це той домашній уклад, тягар, несьогодняшнє, віджите.
І йшла геть. Куди?. Аби не дома.
Її душа вимагала, хотіла теж такого життя як ото: ідуть дівчата з роботи потомлені і веселі, і знаєш, що вони мають мету свого життя. Працюють, живуть самостійним життям, збудованим самими щоденною чорною важкою працею, життям повним вщерть.
Та боялась остаточно порвати з своєю родиною, її ще лякало життя поза сім’єю, у злиднях; незнана праця, материні прокльони. Це вона відчувала одним кінчиком своєї душі.
Але воно – те життя – і манило її, життя повне контрастів і боротьби, боротьби проти злиднів, темряви, горя, за щастя.
Всяк повинен буть там.
Хто відстає від сучасності – той боягуз!.
А сучасність – боротьба…
І вона рішила.
Зійшла з дому.
Була весна. Цукроварний завод став. Пустили цегельню. Попрохала завком дать роботу. Дали. Зразу ж стала на цегельню, між глину і червону цеглу робітницею.
Жить примостилась в казармі.
Важко. За вісім годин спина як перебита. Вона завжди коло преса, там де найгірше.
А погляне на себе вимазину в глину, на голі руки в зашкарублій глині – усміхнеться, поведе бровою; її серце б’ється в унісон ритмічному стукові машин, мотора і шелесту пасів, в унісон серцям всіх.
Забуде втому.
Зійдуться дівчата після роботи в казарму – починається друга частина трудового дня. Частина весела, захоплююча, картинна. Доклади, лекції, гуртки, співи, ігри, зібрання.
Надя наче переродилась. Всюди перша.
Дівчата прийняли її до себе наче людину, яка вихрестилась; жартували, вітали щиро. Лаяли тих, хто називав її міщанкою.
Принесли койку, матрас (виклопотали в артельщика)… Навіть набили соломою…
– Плюнь на свою рідню і їй подібних, – казали.
Надя вже давно плюнула.
Байдуже їй, що весь мир міщанський збентежився і тикає на неї пальцями. Хай…
Дні бігли…
Виріс і кріп піонерський осередок, який було зовсім завалився; не було відданого робітника.
Всією душею віддалась нова керовниця цій роботі.
Весь вільний час пропадає з веселими щебетунами піонерами.
Діти любили її.
То була Надя.
Їй доручив осередок цю працю. Хоч і міщанка, проте подивимось, мов.
Взялась з запалом.
Уперто помалу поступалась вона уперед.
А роботи – роботи…
Недоспане, недоїдене, перевтомлене – це все зникало перед втіхою наслідками своєї праці.
Іде вона ранком на завод, а діти до школи: обступлять, вітають, щебечуть, розповідають.
Любо… А як вона любе слово: “Будь готов!” – і дружну багатогранну відповідь. А червоний галстук.
То вона власними руками шила всім галстуки, убрання піонерські теж.
Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.
Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.
Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.
Зголодніла, стомленна молодь підганяла секретаря.
У другому кінці затянули пісню: …Загранічниє порядкі
Распрекрасни хоч куда – а…
Хор-роші – наші ре-е-бяткі…
Та так.
З гиком, з свистом…
З улиці хлопчаки поздирались на забор – “глазелі”.
В саду було повно.
Піонери нишпорили поміж “комсою”.
Сьогодні будуть приймать їхню “Надійку”.
Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо – прохладно, але не тому Надя дрижала.
Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і… що то скажуть.
Був доклад. “Пренія”. Резолюції.
Майже не чула.
“Розбор анкет!” – аж подалась уперед.
………………………………………………………………………………………………
Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!
– Так от, товариші… Возражать будем опісля, а тепер далі…
– А возражать не возражать… Когось ще приймали, отклоняли… Потім біжучі справи…
З “молодою гвардією” – вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.
В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.
Синій, білий, червоний, зелений, жовтий – кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.
Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.
Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.
Сиділа і плакала – Надя.
Пусто.
Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом’яний матрац.
В клубі – крізь стінку чуть – монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.
Перестань він – перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.
Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.
Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат. Заспані, бігли до артєльщика за ржавими оселедцями та хлібом і мчали на зміну.
– “Будь готов”… “будь готов!” – кричали діти, углядівши свою Надєжду.
А Надя нахилила голову і спішила – спішила на завод, між цеглу.
“Фабзайчик” Миколка стояв коло паровика.
– Ач, міщанка! – кинув він, – що, так як з пудрою з глиною іміть діло… Тю!., побігла як!.
Жарко на сушці.
Багато подають, не встигаєш вибирать і класти. Бігали вагонетки… співали дівчата… нила спина.
Багато – багато цегли на сушці…
Ой як багато…
А їй здалось, що то не на сушці, а на неї положили вчора.
Охтирка, 1924 р..
(2 votes, average: 3.00 out of 5)