Асоціація, пов’язана з Тютчевим. Маруся Климова (Кіндратович Т.)
У принципі, Тютчев не був зовсім позбавлений здатностей. Худенький дідок зі скуйовдженими залишками сивих волосок навколо лисини, у круглих очечках – таким його завжди зображували на всіх портретах, – якась неземна істота, що пурхає, учитель танців. Моя шкільна подруга, маленька крепенькая дівчина з довгою косою, що доходила їй до задници, дуже любила вірші Тютчева, інакше, мабуть, мені б і в голову не прийшло звернути на нього увага: крім віршів про природу, у шкільну програму, здається, нічого не входило
“Люблю грозу на початку травня”
Ну а що стосується дітей, то з ними й зовсім ніхто ніколи не вважається. Воно й зрозуміло. Адже діти беззахисні й не здатні за себе постояти. Наприклад, у школі нас щороку водили на огляд у стоматологічну поліклініку. І я дотепер не можу без жаху згадувати, з яким остервенением накидалися на мій рот лікарі – і їм чомусь неодмінно хотілося вилікувати відразу всі мої зуби, і мені доводилося проводити в зуболікарському кабінеті по нескольку годин. Не випадково всі мої однокласники відчували панічний страх перед зубними лікарями, причому не тільки дівчинки, але й хлопчики. Один раз один хлопчик навіть по дорозі в поліклініку втік, і його потім довівся довго, чи ледве не цілий день розшукувати. Зрештою, його виявили на цвинтар, де він ховався серед могил, – і це цвинтар перебував неподалік від зубної поліклініки… Зате пізніше, коли я виросла й уперше прийшла на прийом до зубного лікаря, мене просто вразили ввічливість і гуманність, що панували там. Мені запропонували зробити всього один зуб, причому, якщо я захочу, з уколом. А в дитинстві мене навіть ніхто ні про що ніколи не запитував! А яке неприємне лиховісне дзижчання видавали тодішні апарати для свердління зубів! От із цим докучливим страхаючим дзижчанням зуболікарського бору в мене чомусь і асоціюються дотепер тютчевские рядка: “Коли весняний перший грім, як би резвяся й граючи, гуркоче…” Може бути, це через повторюваних “р” – і здається, це називається “алітерацією” – і або ж через страх перед поганою оцінкою за невиучений вірш, за якої мене могли будинку покарати й навіть побити?.. Не знаю, не можу точно сказати. Але як би те не було, це моя найперша стійка асоціація, пов’язана з Тютчевим! Однак у моєї подруги Ольги було ще дореволюційне видання віршів Тютчева, і вона дала їх мені почитати. Спершу мені було нудно – я ніколи особливо не любила читати старі книги, різні незрозумілі букви тільки утрудняли читання, заважали очам спокійно сковзати по сторінках, але я все-таки вчиталася, через силу…
З передмови до цієї книги я довідалася, що в Тютчева на старості років трапився роман з дамою багато моложе його, і це закінчилося для неї сумно – їхній зв’язок виплив назовні, почалися плітки й все таке, а нещасна дівчина зрештою занедужала й умерла. Причиною цієї драми стали різниця у віці й станові забобони. Нічого особливого, взагалі ж! Порівняно недавно щось подібне приключилося в Голливуде з американським режисером Вуди Алленом, що зовні чимсь навіть злегка нагадує Тютчева – і такий же тендітний дідок в очечках. Правда Вуди Аллена викрили у зв’язку зі своєю неповнолітньою пасербицею, що, по-моєму, набагато серьезней! Моя подруга Ольга часто говорила мені, виразно поклавши палець на губи: “Мовчи, ховайся й тай…” – і це мені допомагало, особливо в ті миті, коли мене заносило, і я починала тріпати все, що в голову прийде
До речі, у цьому ж збірнику я натрапила на закінчення “Грози на початку травня”, що, як я тепер розумію, укладачі підручника літератури викинули. І повинна визнати, що вони надійшли найвищою мірою завбачливо й гуманно, тому що мені тепер навіть страшно подумати, я собі цього навіть не представляю, які асоціації запам’яталися б у моїй незміцнілій дитячій свідомості від зіткнення з подібними зубодробительними рядками:
Ти скажеш: вітряна Геба, Годуючи Зевесова орла, Громокипящий кубок з неба, Сміючись, на землю пролилася
Ользі дуже подобалася романтична історія любові Тютчева; здається, вона навіть ототожнювала себе з нещасною жертвою цього роману – вона була закохана в один старшокласника, і, зашифрувавши його ім’я у вигляді анаграми, писала його скрізь: на своїх зошитах, підручниках, на партах і навіть на стінах, – і а я ніяк не могла догадатися, хто ж це такий. Вона називала його своїм “предметом обожнювання”, як було прийнято в XІX столітті, і, нарешті, показала його мені – це був приосадкуватий юнак, стрижений у дужку, з неприродно чорними бровами й такими ж червоними губами, дуже схожий на сутенера. Ольга була настроєна романтично, говорила, що буде до труни любити свого Павла й що “не має права його забувати”, але вона тільки видали на нього дивилася й зітхала, не вирішуючись навіть заговорити зі своїм “Полем” – і саме так вона його називала, на французький манер. Потім, уже після закінчення школи, я якось запросила її на одну вечірку – насправді, це була класична пиятика – і Кузя (це було її прізвисько) напилася в м’ясо, у результаті вона виїхала відтіля з якимось підозрілим типом, здається, що промишляв фарцовкой.
А тоді, коли вона була закохана в Поля, вона стала приставати до мене, щоб я теж вибрала собі “предмет” серед старшокласників, і хоча там були одні виродки, що деградували, мені все-таки довелося зробити вибір, інакше вона б від мене не відв’язалася, і я вказала подрузі на худого довгого прищавого білястого молодика з мутним поглядом, здається, його кликали Микола, і з тих пор Кузя стала змовницьки запитувати в мене: “Ну як Николя?” Мені, взагалі ж, було плювати на Николя, єдине його достоїнство полягало в тім, що він підходив мені по росту, але в загальному він викликав у мене нудоту, навіть видали. Мені здавалося, що він жахливо схожий на один з любимейших комуністами поетів – Некрасова, тільки без його цапиної борідки й червоного алкоголічного носа, але з такою ж сумовитою фізіономією, що як би увібрала в себе всю світову скорботу. У всякому разі, саме така особа в Некрасова на картині Перова, де він сидить на ліжку, напівприкритий пледом, і щось пише. Ми саме тоді проходили поему “Кому на Русі жити добре”, у якій мене найбільше вразило опис того, як древній дід “скормив свиням” грудної дитини, хоча взагалі ж не зі зла, а просто по недогляду; але я однаково, пам’ятаю, кілька разів ретельно перечитала цей уривок, намагаючись зрозуміти, чи не помилилася я, чи правильно все зрозуміла, саме відтіля я вперше довідалася про те, що свині жеруть дітей, а, отже, і людей взагалі.
З тих пор я стала ставитися до свиней з деяким упередженням і почасти з повагою… А Некрасов, свині, його портрет роботи Перова, і взагалі весь живопис передвижників ще й тепер зливаються для мене в щось зовсім єдине й практично неотличимое друг від друга, причому поєднує їх зовсім не ідейна близькість, увага до побуту простого народу, його важкому положенню й т. п., а, насамперед, любов до каліцтва й усіляких форм його прояву в житті. Пізніше соцреалисти, мені здається, повністю запозичили цю любов до виродливих форм у передвижників і Некрасова. Кузя ж на шкільних вечірках часто, сидячи в куті, закидала голову до стіни, стиснувши зуби й закривши ока, і застигала так надовго – тим самим вона підкреслювала трагізм своєї нерозділеної любові й смакувала її.
Зараз я розумію, що Тютчев навряд чи міг навіть припустити, що його віршами коли-небудь будуть діставати маленьких дітей. Він адже написав дуже небагато й взагалі ставився до своїх віршів украй недбало, здається, його знайомим поетам доводилося їх дуже сильно редагувати, чи ледве не дописувати, при підготовці до печатки. А один раз він навіть помилково спалив свій рукопис – і по-моєму, це був переклад “Фауста”… Настільки ж легковажно він ставився й до своїх службових обов’язків, до своєї кар’єри, був навіть якось звільнений через це зі служби, незважаючи на те, що робота, наскільки я розумію, у нього була зовсім не курна: він служив тоді в дипломатичному представництві за кордоном, здається в Туріні. Звичайно, Тютчев належав до стародавнього роду й у роботі особливо не бідував, хоча, наскільки я пам’ятаю, засобу до існування йому все-таки були потрібні
Маруся Климова (Кіндратович Т.)
Однак, по-моєму, справа не тільки в цьому. Переглядаючи всілякі біографії Тютчева, я поступово початку доходити висновку, що недбалість чи є не самою характерною рисою його особистості. Особливо мені чомусь запам’яталося, що на всілякі бали й прийоми він часто був у застебнутому не на ті гудзики сюртуку, тобто до свого одягу він теж ставився вкрай недбало. Уже не пам’ятаю, де я про це читала, але дана характерна деталь чітко урізалася мені на згадку, здається, я навіть натрапила на цей недбало застебнутий сюртук відразу в декількох статтях і спогадах про Тютчева. І от ці неправильно застебнуті гудзики на сюртуку остаточно переконали мене в тім, що саме недбалість була самою характерною рисою його особистості. Однак природа подібної недбалості дотепер залишається мені не зовсім зрозумілої
ЧиБули гудзика на сюртуку Тютчева неправильно застебнуті тому, що він хотів у такий спосіб продемонструвати своє презирство до думки навколишніх, або ж ця недбалість в одязі просто була наслідком його поглощенности своїми думками й неуважності? Природно, практично всі вітчизняні дослідники творчості Тютчева відмінюються до останнього. Що цілком з’ясовно, тому що люди завжди схильні судити про інші по самим собіебе. І для вчених-літературознавців цілком природно бачити в Тютчеві такого ж, як вони, зануреного у свої думки інтелігента, що забув заради цих думок про усім на світі, у тому числі й про власний одяг. Але все-таки не варто забувати, що Тютчев був поетом, тобто начебто б не зовсім ученим…
И проте повинна зізнатися, що образ Тютчева для мене якось двоїться. Іншими словами, мені не зовсім зрозуміло, чи був Тютчев закоханим у самого себе денді або ж просто зачуханним інтелігентом, чимсь начебто “людини неуважного”, що “замість шапки на ходу” була здатна надягти навіть сковороду, а не тільки недбало застебнути гудзика на своєму сюртуку. І дотепер я так і не прийшла до якогось остаточного висновку на цей рахунок. Іноді мені здається, що – так, він був аристократом і денді, але вже в наступну мить цей образ раптом замутняется, і я починаю думати, що він був типовим інтелігентом, до того ж ще й в очечках і т. п., а потім знову всі спочатку. А може бути, він був духовним денді? Ну це вже, мабуть, якась порожня гра слів… Таке враження, начебто сам Тютчев так і не зробив свій остаточний вибір між інтелігентністю й дендизмом, так і застряг десь на роздоріжжя
Загалом, неправильно застебнуті гудзики на сюртуку Тютчева поки так і залишаються однієї із самих більших загадок російської літератури. Чи варто говорити, що подібна подвійність однієї із ключових фігур вітчизняної літератури самим фатальним образом позначилася на її подальшому розвитку!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)