Артур Конан Дойл Спілка Рудих (Пригоди Ш. Холмса)

Артур Конан Дойл
Спілка рудих
(Переклад Миколи Дмитренка)
Якось восени минулого року я завітав до свого друга Шерлока Холмса й побачив у нього літнього джентльмена, огрядного, червонощокого і з вогненно-рудою чуприною. Вони захопилися якоюсь розмовою. Вибачившись за свої непрохані відвідини, я хотів був уже піти геть, аж раптом Холмс мало не силоміць втяг мене до кімнати й замкнув двері.
– Дорогий Вотсоне, це дуже до речі, що ви прийшли,- сердечно мовив він.
– Я боявся, що ви зайняті.
– Ваша правда. Дуже зайнятий.
–

Тоді я почекаю в сусідній кімнаті.
– Ні, ні… Цей джентльмен, містере Вілсоне,- мій партнер та помічник у багатьох моїх найбільш вдалих розслідуваннях; я не сумніваюсь, що він буде надзвичайно корисний і у вашій справі.
Огрядний джентльмен трохи підвівся зі свого стільця і, вітаючись, кивнув мені головою; його заплилі жиром очиці швидко й запитально глянули на мене.
– Сідайте сюди, на канапу,- запросив Холмс і, опустившись у крісло, склав руки одна до одної кінчиками пальців, як завжди, коли поринав у роздуми.- Я знаю, дорогий Вотсоне, ви поділяєте мою любов до всього химерного, до всього, що порушує звичайність і буденність нашого життя. Доказом цього є той ентузіазм, з яким ви записуєте і, пробачте, якоюсь мірою прикрашуєте мої незначні пригоди.
– Я завжди вважав, що ваші пригоди дуже цікаві самі собою,- заперечив я.
– Ви повинні пам’ятати, що за день до того, як ми зацікавились невеличкою проблемою, подарованою нам міс Мері Сазерленд, я казав вам, що в пошуках якнайдивніших і якнайнезвичайніших випадків ми повинні звертатись до життя,- воно перевершує найбагатшу фантазію.
– Я ще тоді дозволив собі поставити під сумнів справедливість ваших слів.
– Так, докторе, проте вам однаково доведеться погодитись зі мною, інакше я сипатиму на вас докорами доти, доки ваша впевненість похитнеться і ви скажете, що правда на моєму боці. От хоч би розповідь містера Вілсона, який був настільки ласкавий, що завітав до мене сьогодні. Здається, я такого ніколи не чув. Якщо пригадуєте, я не раз говорив: найдивніші й найнеповторніші речі бувають пов’язані не з великими, а з малими злочинами, часом такими, коли навіть важко з певністю сказати, чи перед вами справді злочин. З того, що почув, я ще не можу твердити, чи є в цьому випадку правопорушення, але перебіг подій, безперечно, найбільш незвичайний з усіх мені знаних. Будь ласка, містере Вілсоне, не відмовтесь повторити свою розповідь. Я прошу вас про це не лише тому, що мій друг доктор Вотсон не чув початку, але й тому, що через її своєрідність мені страшенно хочеться довідатись про всі подробиці з ваших уст. Майже завжди буває так, що коли я вловлю бодай найменший натяк, з якого можна здогадатись про дальший розвиток подій, у моїй пам’яті оживають тисячі подібних випадків. Але зараз я змушений визнати: викладені факти – єдині в своєму роді.
Рудий клієнт гордовито випнув груди й видобув з кишені брудну пожмакану газету. Поки він, розклавши газету на колінах і витягши шию, перечитував колонку оголошень, я добре роздивився цього чоловіка й спробував, як це робив мій друг, за одягом і зовнішнім виглядом визначити, що він за один.
Однак розглядини дали мені не дуже багато. Все свідчило про те, що наш відвідувач – звичайнісінький англійський крамар, товстий, бундючний і повільний. На ньому були бахматі штани в дрібну білу й чорну клітинку, не надто охайний чорний сюртук, незастебнутий спереду, жовтаво-сірий жилет з важким мідним ланцюжком, на якому теліпався квадратний шматочок металу, просвердлений посередині, що правив за прикрасу. Потертий циліндр і брудно-коричневе пальто з пожмаканим оксамитовим коміром лежали на стільці поряд з ним. Коротко кажучи, хоч як я вдивлявся, але не бачив у цьому чоловікові нічого незвичайного, крім вогненно-рудої чуприни й дуже засмученого виразу обличчя.
Шерлок Холмс зразу помітив своїм пильним оком, які погляди я кидаю на гостя; він кивнув мені головою й осміхнувся.
– Не підлягає сумніву,- промовив він,- що наш гість колись займався фізичною працею, що він нюхає тютюн, що він франкмасон, що він побував у Китаї і що останнім часом багато писав. Крім цього, я не можу більше зробити ніяких висновків.
Містер Джейбез Вілсон випростався на стільці і, не відриваючи вказівного пальця від газети, витріщився на мого приятеля.
– Яким чином, скажіть, будь ласка, містере Холмсе, ви дізнались про все це? – спитав він.- Звідки, наприклад, ви знаєте, що я займався фізичною працею? Це свята правда, бо починав я корабельним теслею.
– Ваші руки розповіли мені про це мій любий сер. Ваша права рука на цілий номер більша від лівої. Ви працювали нею, і м’язи на ній більш розвинені.
– Ну, а що я нюхаю тютюн? А франкмасонство?
– Мені не хотілося би образити вас, пояснюючи такі очевидні речі, але ви, всупереч суворим правилам свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги й кола.
– О, звичайно! А я й забув про це. Але як ви здогадалися, що я багато пишу?
– А про що інше може свідчити ваша права манжета, заяложена до блиску, й витерте сукно біля лівого ліктя, як не про те, що ви спираєтесь на стіл?
– Он як! А Китай?
– Рибка над вашим правим зап’ястям могла бути витатуйована лише в Китаї. Я вивчав татуїровки й навіть дещо про них написав. Саме в Китаї заведено фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір. Коли ж до того я побачив китайську монету у вас на годинниковому ланцюжку, то здогадатися про це стало зовсім легко.
Містер Джейбез Вілсон гучно зареготав.
– Ти ба! – вигукнув він.- А я спершу був подумав, що вгадати це ого-го яким треба бути розумним, а виходить – це зразу видно.
– Я починаю схилятись до думки, Вотсоне,- сказав Холмс,- що роблю помилку, коли пояснюю, яким чином доходжу тих чи інших висновків. Адже вам відомо – “omne ignotum pro magnifico”1, тому моя репутація, хоч і дуже скромна, може зазнати катастрофи, якщо я буду такий відвертий. Ви знайшли оголошення, містере Вілсоне?
– Уже знайшов,- відповів той, тримаючи товстого червоного пальця посередині газетного стовпця.- Ось воно. З нього все й почалося. Прочитайте самі, сер.
Я взяв у нього газету й прочитав:
“СПІЛКА РУДИХ
В рахунок посмертного дару покійного Ієзекіїля Гопкінса з Лебанова, штат Пенсільванія, США, відкрито ще одну вакансію, на яку має право член Спілки; платня чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудою чуприною віком понад двадцять один рік, здоровий тілом і духом, може бути прийнятий до Спілки. Звертатись особисто в понеділок об одинадцятій годині в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7″.
– Що це, хай йому всячина, може означати? – вигукнув я, прочитавши дивне оголошення двічі.
Холмс задоволено захихотів і аж засовався в своєму кріслі – ознака того, що в нього піднесений настрій.
– Не дуже ординарне оголошення, еге ж? – спитав він.- А тепер, містере Вілсоне, поверніться назад і розкажіть про себе, про свою домівку і той вплив, який це оголошення справило на ваше життя. А ви, докторе, зверніть увагу, що це за газета і за яке число.
– Це “Морнінг кронікл” за двадцять восьме квітня тисяча вісімсот дев’яностого року. Рівно два місяці тому.
– Чудово. Далі, містере Вілсоне.
– Ну, я вже казав вам, містере Холмсе,- мовив Джейбез Вілсон, витираючи з лоба піт,- що маю невеличку позичкову касу на майдані Кобург, неподалік Сіті. Діло не дуже велике, і останніми роками я ледве заробляв собі на прожиття. Колись я мав двох помічників, але зараз – лише одного; мені було б важко і одному платити, але він згодився працювати за половину платні, аби вивчити справу.
– А як звуть цього послужливого юнака? – спитав Шерлок Холмс.
– Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Вправнішого помічника, містере Холмсе, годі й шукати. Я чудово розумію – він міг би влаштуватися набагато краще і заробляти вдвічі більше від того, що я йому плачу. Але, кінець кінцем, як він задоволений, то нащо мені підказувати йому такі думки?
– Справді, нащо? Вам дуже поталанило, бо ж у вас працює службовець, якому ви платите значно менше, ніж платять за таку роботу деінде. А серед службовців у наш час це рідко кому трапляється побачити. Як на мене, ваш помічник – ще більш незвичайне явище, ніж саме оголошення.
– О, він має й свої вади,- промовив містер Вілсон.- Я ще не бачив такого завзятого фотографа. Клацає фотоапаратом, коли слід би було набиратися розуму, а потім ховається в підвал, наче кріль у нору, й проявляє знімки. Оце основна його вада, але в цілому працівник він добрячий. Не зіпсованйй.
– Отже, він і зараз у вас?
– Так, сер. Він і чотирнадцятирічна дівчина, що варить їсти, як уміє, та прибирає. Оце й усі, хто зі мною живе, бо я вдівець, а дітей у мене немає.