Арсеньєв – герой роману І. А. Буніна “Життя Арсеньєва”
Олексій Олександрович А. – герой автобіографічного характеру. Все в романі ніби натякає на те, що через його образ Бунін відтворює етапи свого власного життєвого шляху. Рідне село О. Кам’янка – багато в чому нагадує батьківщину Буніна – хутір Бутирки Єлецького повіту; батько О. – Олександр Сергійович – це відтворений портрет батька Буніна – Олексія Миколайовича. У російській літературі образ А. замикає цілий цикл художніх автобіографій з життя російського помісного дворянства (“Сімейна хроніка” і “Дитячі роки Багрова-онука”
У романі А. – герой, проходить кілька ступенів розвитку, – від перших кроків маленької дитини, сприймає світ і себе самого лише на рівні зорових і звукевих реакцій; через отроцтво підлітка, початківця відчувати простір і час, багатовимірність навколишнього його світу, неоднозначність зустрічаються в його житті людей і, нарешті, виявляє в собі самому перші ознаки самоаналізу, внутрішньої рефлексії; до юності і напівдорослий стану, коли починається самостійна (і від батьків, і від будинку) життя, коли в його душі розігрується глибока драма першого кохання з вплітаються в неї проблемою розрізнення своєї самості, егоїзму і справжньої свободи свого Я. Невирішеність цієї дилеми для юного А. приводить любовну драму до трагічного результату (смерть Лики). Мабуть, в історії відносин А. і Лики знайшла відображення бунінська “теорія любові”: любов-пристрасть перетворюється в любов-звичку, любов-прихильність, прихисток від самотності. Сам Бунін писав пізніше про створений ним образі: “Я хотів показати життя однієї людини в вузькому колу навколо нього. Людина приходить у світ і шукає в ньому місце, як і мільйони йому подібних: він працює, страждає, мучиться, проливає кров, бореться за своє щастя і в кінці кінців або домагається свого, або, розбитий, падає на коліна перед життям. Це все! .. Арсеньєв, Діпон, Діра, можете назвати героя як завгодно, суть справи від цього анітрохи не зміниться “.
Основна особливість образу А. в тому, що він ніби роздвоюється на двох Арсеньєвих: один -” юний “- живе, взрослеющий, що здійснює помилки, робить свої “первинні” умовиводи, другий – “оповідач”, – вже з відстані прожитих років оцінює поведінку “юного” А., що згадує і оцінює його почуття і думки, його взаємини з людьми. Деякі дослідники тому порівнюють А. з героєм “Пошуків втраченого часу” Пруста. Як і у Пруста, А. згадує не так історію свого життя, скільки історію своїх думок, свого сприйняття; це “спогади про спогади”, пам’ять про пам’ять, яка “є якась зовсім особлива духовна сутність, що розуміється художником як суть мистецтва”. Бунін на початку роману наводить цитату з рукопису поморського проповідника XVIII століття Івана Філіппова: “Речі і справи, аще не написання буває, тмою покриваються і гробу безпам’ятства віддаються, написанні ж яко одушевлении” Останнім часом сам роман відносять до категорії феноменологічного роману (Ю. Мальцев) – “ego cog-ito cogitata qua cogitata”. Тим не менш образ А. залишається в руслі російської толстовсько-достойний-ської психологічної традиції. Для нього головне питання не “як жити”, а “у чому сенс життя”, яка є “ні на єдину мить не останавливающееся протягом незв’язних почуттів і думок”, але яка “ще щось таке, в чому як ніби й полягає якась суть її, якийсь сенс і мета, щось головне, чого вже ніяк не можна вловити і виразити “.
Багато в чому образ А. має ностальгічний характер: він пишається своїм родом -” знатним, хоча і зубожілим “, тужить про його колишню велич і багатстві. У А. – “оповідача” дуже сильний мотив туги за батьківщиною: “і жадане батьківщину подай мені”. А. – не епічний, а ліричний герой, його не цікавлять “соціально-суспільні завдання мистецтва”, він віддає перевагу “вічних тем”. Заклики типу “Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язаний!” дратують А.-людини і А.-письменника. Образ А. у багатьох дослідників асоціюється з “Третьою симфонією” Рахманінова (1936): ті ж елегійні бачення дитинства і юності, та ж краса і радість рідної домівки і рідної природи, та ж цикута ностальгії, то ж душевне сум’яття, гнітюча радість дум про смерті, пронизливе відчуття доконаних в світі катаклізмів (Н. П. Смирнов). Висловлювалася також думка, що образ А. і весь роман мають музичну структуру, що будується на варіаціях шести тем: кохання, природа, мистецтво, душа, Росія і біологічна спадковість.
Якщо “юний” А. занурений в “побут”, який проявляється для нього в “прагненні до прекрасного в кожній дрібниці” (він навіть “дорікає” Марка Аврелія в тому, що у того “було знижене почуття життя”), то А. – “оповідач” практично втрачає свою земну тілесність, життя перетворюється для неї “в вічне очікування”: то він, подібно Данте, що піднімається на гору Чистилища, підіймається до гробу покійного великого князя, з яким колись зустрівся в молодості (кінець 4-ї частини), то йому (уві сні) є образ давно померлої Лики, і він бачить її “з такою силою любові, радості, з такою тілесної і душевної близькістю, якої не відчував ні до кого ніколи”. Образ А. перетворюється на спогад душі героя про свою “земний” життя в Росії.
Ставши по суті першим “феноменологічним” героєм російської літератури, образ А., як не дивно, практично не справив на неї безпосереднього впливу. Подібним йому можна вважати лише героя автобіографічної прози В. Набокова “Інші береги” (1954).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)