АПОЛЛІНЕР, Гійом
(1880 – 1918)
АПОЛЛІНЕР, Гійом (Apollinaire, Guillaume – 26.08.1880, Рим – 09.11.1918, Париж) – французький поет.
Апполінер проголосив XX ст. початком нової ери в історії людства й культури, що вимагала й нової свідомості – “дослідження і пошуку істини”. Він утверджував новаторські принципи: повернення до природи, однак не “копіювання” її, поетику “здивування”, звільнення духу мистецтва від усіляких обмежень і канонів, поєднання об’єктивного і суб’єктивного, епосу і лірики, міфу і сучасності. Поезія письменника стала втіленням
Апполінер (Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький) народився
У Парижі Апполінеру жилося важко, він перебивався випадковими заробітками, нарешті влаштувався вчителем у заможну родину і виїхав з нею за кордон. Нові враження сприяли виявленню художнього таланту Апполінера – цим псевдонімом з 1902 р. він став підписувати свої поезії. Уже ранні твори письменника (“Хвора осінь”, “Рейнська осінь”, “Дзвони”, “Циганка” та ін.) засвідчили його неабиякі поетичні здібності. Поєднавши досягнення фольклору, французької поезії XIX ст., німецьких романтиків і новітні форми, Апполінер змусив звучати вірш по-новому – свіжо та невимушено. Вражає життєвість і людяність відтворених ситуацій і почуттів. Емоційно і схвильовано він пише “про звичайних людей з їхніми буденними радощами та драмами”.
Юний поет зрідка публікувався в періодиці, перша його збірка віршів “Бестіарій” (“Le Bestiaire ou Cortege d’Orphee”) була видана лише в 1911 p. мізерним накладом – 120 примірників. Підзаголовок збірки – “Кортеж Орфея”, тобто почет диких звірів, що покірно йшли за давньогрецьким співцем. Уся творчість Апполінера – своєрідний клич Орфея, спроможний, як він сподівався, приборкати “звірів сучасності” – війну, насильство, розбрат – і перетворити таємниці буття на справжнє життя людського духу. У 1900-х роках письменник захопився живописом, зокрема кубізмом, який спонукав його шукати нові форми в поезії. Апполінер затоваришував з П. Пікассо. Їхня дружба мала великий вплив на кожного з них. Пікассо у своєму живописі частково відмовлявся від зображення навколишньої дійсності, намагаючись втілити “чисту лірику”, авторське самовираження, найтонші відтінки людських почуттів, а Апполінера цікавила “простота ліній”, “загальний малюнок” твору, безпосередність виражальних засобів, що експресивно діють на читача. Крім того, його приваблювала творчість кубістів як своєрідний “орфізм”, “ліризм”, спроможний сформувати новий художній світ “з нічого” – завдяки лише творчому акту. Услід за кубістами він шукав новаторських форм у літературі. У футуризмі його цікавила можливість необмежених експериментів у галузі мови, жанрів, стилю тощо. Проте основним внеском Апполінера у розвиток поезії стали не окремі експерименти, а загальне вміння об’єднати розрізнені доти елементи – фантастику та сатиру, героїку та інтимність, перетворити вузьку обмежену прозу у складну і неоднозначну лірику, а однотемну поезію – у твір, однаково відкритий і трагічному, і комічному, і ліричному, багатотемний, як саме життя. У творчості Апполінера народився новий “поетичний реалізм”, про який В. Незвал писав: “У поезії Апполінера кожний вірш є самостійною темою серед більш широких тематичних комплексів, що, в свою чергу, породжують нові теми, підпорядковані головній, ледве накресленій. Поезія зобов’язана Апполінеру виникненням нового ліризму, якого не знав ніхто до нього, навіть Вітмен”.
Французький поет називав своє мистецтво “новим реалізмом”, “надреалізмом”, “сюрреалізмом”. Термін “сюрреалізм” уперше прозвучав у 1917 р. з вуст Апполінера і визначив появу нової модерністської течії. Для поета сюрреалізм був перш за все засобом пізнання “не снів, не марень, а реальності” (на відміну від символізму), однак пізнання, глибшого за просте відтворення життя (на відміну від реалістів). У сюрреалізмі він бачив “вихідну точку для вияву нового духу”. Апполінер закликав поетів бути Ікарами, провідниками суспільства, йти попереду нього. На його думку, поет має боротися зі старими поетичними штампами, творити “несподіване”, експериментувати. Поезія – своєрідне “здивування” від сприйняття життя та людини, шукання нових, незвичних форм відображення буття. “Коли людина захотіла відтворити ходьбу, вона винайшла колесо, яке зовсім не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалістському, сама того не усвідомлюючи”, – писав Апполінер.
Однак, хоча Апполінер і стояв біля витоків сюрреалізму, його творчість набагато ширша і багатогранніша за естетичну програму сюрреалістів (як і кубістів). У своєму ставленні до реальності він не виходив з простого, прямого заперечення дійсності. За словами В. Незвала, “Апполінер визначив поетичний процес, який за допомогою синтезу серйозного і смішного перетворює дійсність, що сприймається, на дійсність вищого порядку… Його вірші ніколи не були фантазією, повітряними кульками, відірваними від землі… Це не медитації, хоча в них і відчувається думка… не казкова розповідь, хоча нерідко вони виростають із легенди, вони ніколи не були тільки піснями – від цього їх рятує багатство зримого змісту…”. Таким чином, творчість Апполінера, яка синтезувала різні начала, відкрила для французької і світової літератури безліч шляхів для розвитку в тих чи інших напрямках.
Крім того, Апполінер, на відміну від інших сюрреалістів, намагався створити образи, які б не просто дивували читачів своєю незвичайністю. Усі дивовижні авторські асоціації поєднуються у нього саме в цілісний, місткий художній образ, що сприяє глибшому, емоційнішому пізнанню світу. Як один із найвідважніших експериментаторів у поезії, він намагався уникнути зайвої декоративності, штучності естетичних спроб. Кожне слово, кожна лінія літер, кожний малюнок його віршів мають певний зміст, який вкладає у них митець, запрошуючи читачів до емоційного розвитку теми в їхній свідомості та підсвідомості. “Приголомшливий” образ мав за мету викликати відповідну реакцію “здивування” (surprise), а звідси – своєрідний “діалог між поетом і людством”. На відміну від деяких сюрреалістів, образи яких залишалися “непрочитаними”, Апполінер завжди шукав відгомін у серцях тих, для кого писав. Однак визначеність авторської думки не означала художньої спрощеності.
Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його духовного життя і необхідність пошуку різних шляхів до його осмислення.
Апполінер був поетом із сміливою вдачею, сильною волею і прагненням відчути життя в усіх його виявах. Він писав: “Ні, не треба шукати суму у моїй поезії, а лише саме життя, постійну, усвідомлену волю до життя, до пізнання, до бачення, до знання і вираження цього знання”.
Ми хочемо вам розкрити широкі
Незвичні простори
Де квітка таємниці розкривається
Для того хто її хоче зірвати
Там нові вогні й небачені барви
Тисячі незрозумілих
Фантастичних явищ
Які треба перетворити в реальність
(Тут і далі пер. М. Лукаша)
Збірка “Алкоголі” (“Мсоок”, 1913) дала уявлення читачам про розмаїття творчості поета. Вона увібрала в себе все краще зі створеного письменником за 15 років. Перша її поема “Зона” (“Zone”, 1913) розкриває зміст назви збірки: “І життя наче спирт полум’яний ти п’єш”. Головна тема поеми – поет і сучасність, інтимне й суспільне в житті людини. Автор переконаний, що джерелом справжньої поезії є життя в його безперервному русі, а поезія повинна дивувати, захоплювати і пізнавати життя за допомогою тільки їй властивих засобів. Збірка відзначається багатством тематики, різноплановістю мотивів та інтонацій. Задушевна ніжність лине зі строф “Рейнських поезій”. Патетика революції бринить у “Вандем’ері”.
Кохання, що спливає з життя героя, як води Сени під паризьким мостом Мірабо, оспівується у вірші “Міст Мірабо”(1912). Замислившись над природою людських почуттів, поет доходить висновку, що, хоча вони змінюються, їхній рух не можна спинити, як течію ріки, і саме в цьому полягає головна закономірність буття.
Міст Мірабо – символ вічної історії взаємин, яка повторюється для кожного покоління мешканців Парижа. У невпинному русі ріки почуттів – запорука розвитку життя. Автор утверджує цінність внутрішніх переживань особистості, неповторних, як кожна мить, але в цьому їхня принадність і значущість:
Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена
Апполінер використав у творі ритм ткацької пісні XIII ст. Передав він і дух цієї пісні: з такою самою серйозністю співали про кохання за ткацьким верстатом французькі жінки. Старовинний ритм по-новому зазвучав у XX ст., нагадавши про вічні цінності, актуальні для всіх часів і народів.
“Відповідь запорожців турецькому султанові “несе яскравий відбиток українського гумору:
Царя небесного харцизе Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе
Збірка увібрала в себе складність і суперечливість самого буття, тому, незважаючи на різноплановість творів (елегійні, сатиричні, історичні, сучасні тощо), вона сприймається як вираження того “синтезу життя”, в який був закоханий Апполінер. Крім того, в “Алкоголях” простежується й інший синтез: поет намагався прищепити французькій літературі близькі та далекі культури. Тому у збірці знаходимо відгомін біблійних сюжетів і німецьких легенд, французької й української історії, античної міфології та сучасної європейської філософії. Синтез різних культур допомагав авторові порушувати проблеми життя у широкому світовому контексті. Однак читачі не сприйняли збірку “Алкоголі”, яка суперечила усталеним уявленням про літературні жанри та поетичний образ.
З початком Першої світової війни письменник – на фронті. Він пішов на війну добровольцем, служив спочатку в артилерії, потім у піхоті, доки не був поранений у голову осколком снаряда. Поет багато писав, і з кожним новим твором міцнішали його антивоєнні переконання. Але головне – він хотів збагнути логіку духовного життя Європи, втрати і сподівання людства, загальну картину сучасного йому світу. У 1915 р. Апполінер створив цикл “Послання до Лу” (“Poemes a Lou”, 1955). Вірші циклу були виявлені у листах Апполінеру з фронту до великосвітської красуні Луїзи де Коліньї. Пристрасне почуття ліричного героя виражене здебільшого у складних і вишуканих метафорах.
Збірка новел, оповідань та анекдотів “Поет омертвлений” (“Le Poete assassine”, 1916) етапувала та містифікувала обивателя, реалізуючи аполлінерівський принцип “здивування”.
У 1917 р. була поставлена буфонна п’єса Апполінера “Соски Тіресія” (“Les Mamelles de Tiresias, drame surrealiste”, вид. 1918). Називаючи свою п’єсу-фарс “сюрреалістичною”, Апполінер пояснював, що хотів протиставити її, з одного боку, міщанській комедії, а з другого, – символістській драмі.
Збірка “Каліграми. Вірші Миру та Війни” (“Calligrammes”, 1918), до якої увійшли твори 1913-1916 pp., присвячена пам’яті друга поета, літератора Рене Даліза, який загинув на фронті. Вона складається із шести розділів, які відповідають певним тенденціям розвитку епохи. Таким чином, Апполінер поєднав поезію і час, створивши своєрідну ліричну епопею бурхливого історичного періоду. У листі до поета Андре Бійї автор зазначав: “Це – книга воєнного часу і містить у собі життя; якщо доля буде сприяти моїй поетичній репутації, вона більше, ніж “Алкоголі”, схвилює читачів… Щодо закиду, начебто я руйнівник, то я не сприймаю це категорично, бо я ніколи не руйнував, навпаки, намагався будувати”. Назва збірки пов’язана з експериментами в царині поетичної форми. Частина віршів має форму “ліричних ідеограм”, або каліграм. Найбільш відома каліграма Апполінера – “Зарізана голубка й водограй” (1914), розташуванням літер неоднакового розміру та різними напрямками рядків вона утворює обриси голубки над струменями фонтана, що символізує вічний плач за загиблими на війні. Славнозвісна голубка П. Пікассо була навіяна саме цим образом горлиці Апполінера. Твір побудовано за принципом антитези: з одного боку, природне життя – голубка, водограй, люди, а з іншого – кров і насильство.
…олеандри всі в крові,
І сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті.
“Ранене” сонце на “багрянистім горизонті” стає символом загальної трагедії й надає твору попереджувального характеру. Автор застерігає людство від небезпеки самознищення.
Асоціативна образність, нетрадиційна метафоричність, підкреслена експресивність, відсутність синтаксичного поділу тексту, неоднорідність строфіки – ці риси надають особливої неповторності творчому методу Апполінера. За словами В. Незвала, поетичне мистецтво письменника подолало “кордони однобокості та нужди” і вийшло “у всесвітній простір”, поставивши питання загальної світобудови і сенсу буття кожної особистості.
Антивоєнний пафос твору поєднується з глибокими філософськими прозріннями автора. “Голубку” Апполінера можна вважати своєрідною емблемою його творчості. Це символ природи, високої краси, духовного очищення світу, до яких завжди прагнув поет.
Геній Апполінера багатогранний і до кінця ще не розгаданий. Тісно пов’язаний з авангардистськими течіями початку XX ст., він не вміщується в рамки жодної з них. Об’єднавши досягнення фольклору, літературні традиції і найсучасніші мистецькі форми, він створив різнобарвний поетичний світ, де панують епічний погляд на сучасність, ліризм у розкритті почуттів і філософське заглиблення у найскладнішу категорію – життя. Його поезія містить безліч інтонацій, відтінків змісту, асоціацій, які поєднуються в єдиній площині – рухливій душі особистості, що стала для письменника невичерпним джерелом натхнення і головною метою творчості.
Бажаючи точніше передати плин подій – їх одночасність, раптовість, динамізм тощо, – він нерідко відмовляється від пунктуації, використовує уривчасті рядки, називні речення. Сучасні реалії поєднуються з історичними, міфологічними поняттями, поезія часто наближається до прози. Усе це було не просто експериментаторством, а передусім – прагненням Апполінера відтворити складний “потік життя”, в якому всі зв’язки розриваються й водночас усі фрагменти – “друзки реальності” – з’єднані невидимим ланцюгом, пізнати який покликана поезія. “Двадцяте століття – в туманах!” – зазначав письменник (“Привид у тумані”), однак люди повинні вивищитися над світом і над самими собою, щоб краще побачити сучасне і майбутнє (“Узвишшя “).
Через кілька місяців після виходу “Каліграм” Апполінер, виснажений після важкого поранення, захворів на іспанку. 9 листопада 1918 р. він помер.
Посмертно було опубліковано своєрідний поетичний заповіт і водночас маніфест Апполінера – статтю “Нова свідомість і поети” (“L’Esprit nouveau et les poetes”, 1918). Головною рисою нової свідомості Апполінер вважав “дослідження та пошук істини – як у сфері, скажімо, етичній, так і в галузі уяви”. Він обгрунтував закономірність формальних пошуків у новій поезії, закликав до синтезу музики, образотворчого мистецтва, кіно та літератури, до розкріпачення поетичної мови, до збереження національної своєрідності мистецтва, яке забезпечує розмаїття його форм. Апполінер говорив про “здивування” як прикметну особливість нової свідомості, але передбачав небезпеки, що підстерігають на цьому шляху, якщо нова свідомість не знайде “здивуванню” “міцного фундаменту здорового глузду та досвіду”. Стаття стала маніфестом “нового реалізму” в європейській поезії.
У 1920 р. побачив світ роман Апполінера про війну “Жінка, яка сидить” (“La Femme assise”), написаний у сюрреалістичній манері.
У пізній творчості Апполінера (драма “Колір часу” – “Le couleur du temps”, 1920) прослідковується осуд жорстокості війни та індивідуалістичної втечі від дійсності.
Збірка “Меланхолійний страх” (“Le Guetteur melancolique”, 1952) об’єднала поезії, не надруковані за життя автора.
Незадовго до смерті поет написав вірш “Рудоволоса красуня”, який завершується рядками:
Смійтеся, люди!
Чужі і близькі мені, наді мною ви смійтесь,
Тому що є багато такого,
Про що я сказати вам не смію.
Так багато, що ви мені самі сказати не дасте.
Поблажливості прошу я у вас.
Час був поблажливим до Апполінера. Належно не оцінений сучасниками, він зацікавив наступні покоління. Його поезія дала витоки новим течіям у світовій ліриці. Творчість Апполінера була співзвучна мистецтву таких поетів, як П. Неруда, В. Незвал, П. Елюар, Ю. Тувім, В. Маяковський, П. Тичина та ін.
Українською мовою твори Апполінера перекладали П. Тичина, М. Лукаш, В. Поліщук, М. Семенко, М. Терещенко, Д. Павличко.
Тв.: Укр. пер. – Поезії. – К., 1984; // Лукаш М. О. Від Бокаччо до Аполлінера. – К., 1990; Гаррі, я не винна! // Всесвіт. – 1997. – №8-9; Рос. пер. – Стихи. – Москва, 1967; Избр. лирика. – Москва, 1985; Аполлинер Г. Эстетическая хирургия: Лирика. Проза. Театр. – С.-Петербург, 1999; Проза. – Москва, 2001.
Літ.: Балашова Т. В. Франц. поэзия XX в. – Москва, 1982; Буачидзе Г. С. Аполлинер и пути развития французской поэзии. – Тбилиси, 1989; Великовский С. Книга лирики Аполлинера // Аполлинер. Избр. лирика. – Москва, 1985; Иванов Вяч. Вс. Маяковский, Ницше и Аполлинер // Поэзия и живопись. – Москва, 2000; Коптілов В. Клич Орфея // Всесвіт. – 1970. – № 7; Наливайко Д. Горизонти і міражі франц. поезії кінця Х1Х-ХХ століть // Всесвіт. – 1999. – №3; НаливайкоД. Шляхами оновлення поезії//Аполлінер Г. Поезії. – К., 1984; Пес-сис Б. От XIX к XX веку. Традиция и новаторство в франц. литературе. – Москва, 1979; Хартвиг Ю. Аполлинер. – Москва, 1971; Яснов М. Эстетическая хирургия Гийома Аполлинера // Аполлинер Г. Эстетическая хирургия: Лирика. Проза. Театр. – С.-Петербург, 1999; Яснов М. Д. “Золотые сны” перевода // Канун: Альманах. – С.-Петербург, 1999. – Вып. 5.
О. Ніколенко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)