Антуан де Сент-Екзюпері Нічний Політ

Антуан де Сент-Екзюпері
Нічний Політ
Перекладач: Анатолій Перепадя
Джерело: З книги: Сент-Екзюпері Антуан де. Маленький принц: Повісті – К.:Школа, 2003
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com
Панові Дідьє Дора
I
Горби під літаком уже врізали свої тіняві заріжки у вечірнє злото. Рівнини починали жевріти, але якимось незгасним світлом: у цій країні вони не перестають віддавати своє злото, так само як ще довго по зимі не перестають віддавати сніг.
I пілот Фаб’єн, ведучи з далекого півдня, з Патагонії, поштовий

літак на Буенос-Айрес, дізнавався про близький вечір із тих самих ознак, що й води в гавані: з погідності, з легких брижів, що проступають на тихих хмарах. Він мовби виходив на рейд, безкраїй та супокійний.
Іноді в тій тиші йому здавалося, що він проходжується, що він вівчар. Патагонські вівчарі бредуть поволі від отари до отари; Фаб’єн ішов від міста до міста, він пас ті містечка. Він здибував їх що дві години; міста приходили на водопій до берегів річок або скубли траву в долинах.
Часом, по кількастах кілометрах степу, безлюднішого за море, він пролітав над самотнім хутором; той, гублячись у хвилях прерії,

неначе забирав із собою тягар людського буття. Тоді Фаб’єн, похитуючи крильми, вітав той корабель.
“Видно Сан-Хуліан; за десять хвилин ідемо на посадку”.
Бортрадист передав цю звістку по всій лінії.
Десь на дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса, розсіялись льотні поля; всі вони однакові поміж себе, але за цим аеродромом заходила ніч; так у Африці за останнім упокореним селищем пролягає межа незнаного.
Радист передав пілотові папірця:
“Довкола такі бурі, що у мене в навушниках без угаву тріщить. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?”
Фаб’єн усміхнувся: небо спокійне, як вода в акваріумі, і всі аеропорти попереду повідомляють: “Безвітря, погідно”. Він відповів:
“Летімо далі”.
А радист думав, що десь, ніби хробаки в овочі, причаїлися бурі; ніч здавалася пишна, а проте вже псувалася: йому було неприємно поринати в ту пітьму, що крила в собі гнилизну.
Спускаючись повільно над Сан-Хуліаном, Фаб’єн відчув утому. Все, що нам у житті таке любе: будинки, кав’яренки, дерева, – все це виростало, сунучи на нього. Він скидався на завойовника, що ввечері, після звитяги, розглядається на землі підбитого царства і відкриває тихе щастя людей. Фаб’єн мав потребу скинути свій обладунок, знову відчути вагу натомленого тіла, бо у втомі є своя втіха, і стати простою людиною, що бачить із вікна той самий нерухомий краєвид. От би оселитися в цьому дрібному містечкові, а оселившись, полюбити його, полюбити його тихе життя. Воно вгамовує людину, мов кохання. Фаб’єнові хотілося б прожити тут довго, хотілося б дістати тут свою частку вічності; йому здавалося, що містечка, де він пробув годину, садки, обведені старими мурами, існують одвіку, байдужі до його, Фаб’єнового, життя. А містечко піднімалося назустріч екіпажеві і брало його в свої обійми. Фаб’єн думав про товариство, про лагідних дівчат, про затишок білого убруса, про все те, до чого ми звикаємо поволі й навіки. А містечко бігло вже попід крилами, виставляючи напоказ таємниці своїх садків: мури вже їх не боронили, Але, приземлившись, Фаб’єн збагнув, що тільки й бачив, як кілька людей ліниво поралися коло каміння. Містечко самою своєю непорушністю стерегло секрети своєї прихильності, воно відмовляло Фаб’єнові ласки: щоб здобути її, треба зректися живого діяльного чину.
Десять хвилин – і Фаб’єн знов у повітрі.
Він обернувся на Сан-Хуліан: тільки й видно, що жменьку вогників, потім кілька зірок – моргнувши до нього востаннє, вони розсипались на порох.
“Уже не бачу приладів – увімкну світло”.
Він торкнувся контактів; але світло червоних лампочок у кабіні потопало в блакитному сяйві смерку, не освітлюючи циферблатів. Він сягнув рукою до лампочки: пальці не почервоніли.
“Ранувато”.
А ніч піднімалась, неначе темний дим, і стелилась по вибалках. Улоговини зливалися з рівнинами. У селах спалахували вогники; їхні сузір’я перекликалися між собою, і Фаб’єн, блимаючи бортовими ліхтарями, відповідав їм. Ціла земля роїлась і надила вогнями, кожен дім запалював проти безкрайої ночі свою зірку; так маяк кидає промінь у море. Блищики яскрилися скрізь, де були люди. Фаб’єн тішився, що його літак заходив сьогодні в ворота ночі, як судно заходить на рейд – вільно й плавко.
Він нахилився до щитка з приладами. Фосфорні стрілки вже починали світитися. Перевірив один по одному циферблати і був задоволений. Отож він засів у небі цупко. Торкнувши пальцем крицевий лонжерон, відчув, як б’ється у металі життя: метал не тремтів, а жив. П’ятсот кінських сил, у двигун запряжених, зродили десь у самій речовині найлегші струми – холод металу перетворився в оксамитову плоть. Пілот знову відчував нині в польоті не запаморочення, не п’янку радість, а тільки таємничу роботу живого організму.
Тепер, створивши собі світ, він захотів умоститися в ньому зручніше.
Він постукав об електричне табло, перевірив один по одному контакти, трохи пововтузився і сів міцніше, добираючи найкращої пози, аби відчувати кожен поштовх п’яти тонн металу, що їх завдала собі на плечі хистка ніч. Потім помацав і запасну лампочку, поставив її на місце, пустив і знов поторгав, переконався, що вона не випорсне, торкнув кожну ручку, кожен важіль, приміряючись хапати їх одразу й напевне, звикаючи орудувати пальцями навпомацки. Потім, як пальці засвоїли це, він дозволив собі запалити світло, і кабіна враз прикрасилася точними приладами; тепер він стежив, як пірнав літак у ніч, лишень за циферблатами. А що нічого не дрижало, не вібрувало, не гойдалося, – і гіроскоп, і висотомір, і режим мотора – все було стабільне, – він витягся, відкинувся на шкіряному сидінні і поринув у політ, у глибокі роздуми, що тішили, не знати чого, надією.
I тепер, ідучи своїм нічним дозором, він побачив, як ніч виявляє людину: її заклики, вогні, непокій. Ота проста зірочка в пітьмі – то дім, і в ньому – самотність. А та, що згасла, то дім, де знайшло притулок кохання. Або туга. Дім, що вже не подає знаків решті світу.
При лампі сидять біля столу, схиливши голови на руки, селяни, снують у голові невиразні, їм самим незнані мрії; вони й гадки не мають, що їхнє бажання витає так далеко в густій ночі, що оповила їх. Та Фаб’єн бачить їх, коли, перелетівши тисячу кілометрів, відчуває, як вали, знесені з безодні, піднімають і опускають його літак, що в ньому пульсує життя. Він пробився, наче крізь десять воєн, крізь десять бур, пролинув по галявинах місячного сяйва, що постелились між бурями, і от звитяжець досяг нарешті цих вогнів. Людям здається, що лампа світить лише для їхнього вбогого столу; але світло від неї, пролетівши вісімдесят кілометрів, уже діткнуло когось, мов заклик, мов розпачливий крик із пустельного, в морі загубленого острова.
II
Отож три поштових літаки з Патагонії, Чилі й Парагваю вертали до Буенос-Айреса з півдня, заходу й півночі. Там пошту чекав уже літак, що опівночі вирушав до Європи.
Троє пілотів, кожен у своїй важкій колисці, серед ночі загублені, міркували про політ і, тримаючи курс на величезне місто, поволі спускалися зі своїх грізних або тихомирних небес, як спускаються з гір селяни-верховинці.
Рів’єр, директор мережі повітряних сполучень, походжав туди й сюди стартовим майданчиком на буенос-айреському аеродромі. Він був мовчазний, бо жодний з трьох літаків ще не прибув, й день і далі таїв у собі небезпеку. Поступово, як надходили телеграми, Рів’єр усвідомлював: він щохвилини видирає дещо з лабетів у долі, звужує круг невідомого і витягає свої екіпажі з ночі на берег.
До Рів’єра підійшов службовець із радіограмою:
– Передає чилійський поштовий, йому видно вже вогні Буенос-Айреса.
– Гаразд.
Невдовзі Рів’єр почує гул мотора: ніч уже вертає йому одного літака; так припливи й відпливи сповненого таємниць моря викидають на пісок скарб, що його довго гойдала хвиля. А потім ніч віддасть йому і два інших літаки.
Тоді цей день дійде краю. Тоді натомлені команди підуть спати і свіжі їх заступлять. Але Рів’єр спочинку не матиме, бо доведеться клопотатися за європейський поштовий. I так буде завжди. Завжди. Вперше цей старий борець здивовано відчув, що втомився. Літаки прибувають, але вони ніколи не стануть для нього тією перемогою, що закінчує війну і кладе початок добі щасливого миру. Вони завше будуть тільки одним кроком, що веде за собою тисячу таких самих кроків. Рів’єрові здавалося, що він тримає в простягненій руці величезний тягар, і то довго, без відпочинку, без надії на відпочинок. “Старіюсь…” Очевидячки, він старіється, коли вже не має втіхи з самої лише дії. Дивно, такі думки його зроду ще не турбували. З журливим шепотом до нього підкочувалися хвилі зворушення, що його він досі притлумлював у собі: хвилі втраченого колись океану.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Антуан де Сент-Екзюпері Нічний Політ

Categories: Твори з української літератури

Links