Антонич Богдан-Ігор Васильович Дім за зорею
Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
І серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.
Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,
Як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,
І крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,
Аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.
Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
У скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листя
Насіння вибухає, й місяць
Аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.
Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
Життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті,
І дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,
Ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.
Вирують кола світляні – невломні мотовила,
Ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!
Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
Тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть,
Поки
Я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.
Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,
Крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,
Співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.
7 березня 1936.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)