Антиутопія в добутках Маканина
Художник із загостреним почуттям втрати, Маканин не міг не прийти до пошуку особливих шляхів попередження про небезпеку. І в цьому пошуку письменник безпомилково вийшов до жанру антиутопії, що расцвели в російській літературі на рубежі й на початку 1990-х років, до кафкианским мотивів, у цей же самий час ставшим дуже популярними. “Лаз”, “Стіл, покритий сукном і із графином посередине”, “Довгий наш шлях” – ці повісті, римуючись із епохою, викликали живейший відгук у пресі й незмінний інтерес читача (“Стіл, покритий сукном…”
Один із кращих антиутопічних досвідів Маканина – “Довгий наш шлях” (1991) – присвячений темі “з”. Герой повести відряджається на комбінат по синтезі харчового білка (пізніше з’ясовується, що герой-оповідач придумує сюжет з майбутнього), але попадає на ретельно маскируемую бойню. Виявляється, тварин продовжують убивати, переконуючи людей у зворотному. І з’ясовується, що в нього, що раскрыли жахливий обман людства, немає шляхи назад (традиційна за формою ситуація для антиутопічного хронотопа). У вуста іншого персонажа, Іллі Івановича, душевнохворої
“Історія про майбутнє” у маканинском розумінні – Історія смутна. Однак найбільш пронизливим став все-таки реалістичний роман про жорстокий “сьогодні” – “Андеграунд, або Герой нашого часу” (1998).
Роман цей літературний і злободенний одночасно. Не можна, читаючи його, не згадувати постійно, скажемо, лермонтовский роман, а ще більше – “Злочин і покарання”. Не можна не зіставити маканинского героя з його попередниками – самими різними “маленькими людьми”. Рефлексія героя часто спрямована саме в область великої російської літератури. Але не можна й абстрагуватися від сьогоднішньої невпорядкованості, бруду й убогості, від всепродаваемости, від застрашливого зникнення культури; все це у великому просторі роману показано докладно, диференційовано.
Реальний – цілком щасливий, успішний – Маканин написав книгу про невдаху. Головний герой – “не вийшов з андеграунда” письменник, якого більшість персонажів по-свойски називають Петровичем. Петрович – виконувач духівниці. До нього тягнуться мешканці величезного гуртожитку (Маканин уводить очевидну метафору “гуртожиток як країна”), щоб вилити душу. Ця домінанта роману вступає в протиріччя зі звичними вже песимістичними міркуваннями про суспільну роль письменника в наші дні (тобто, по суті, про її відсутність). Дійсно, суспільну роль набагато легше визначити для новоявленого старкуватого купця “пана Дулова” і йому подібних, ніж для що не друкується (не бажаючого друкуватися!) Петровича. Антитеза Петрович – пан Дулов – одна із самих яскравих у романі. В “вимираюче літературне покоління” записує себе й сам Петрович. Але, може бути, роль письменника в цю “епоху нечитачів” і повинна зводитися до такому – кухонному – спілкуванню з “реципієнтом”?
Кухня, кімната в гуртожитку, уже знайомий по ранньому Маканину коридор – от місце дії роману. Втім, коридор в “Андеграунде…” на особливому рахунку. Мотив коридору, що йде (уводящего?) під землю, іде з “Втрати”. Петровича коридор теж привів у буквальному значенні “під землю”: в андеграунд. “Ми – підсвідомість Росії, – говорить Петрович. – Нас отут прописали. При будь-якому тут розкладі (при підлому або навіть найяснішому) нас будуть гнати стусанами, а ми будемо тикатися із дверей у двері й захоплюватися довжиною коридору! Будемо тинятися з нашими дешевими пластмасовими машинками в надії, що й нам відшукається комнатка в нескінченному коридорі гігантської російської общаги”.
Петрович-Маканин прав у головному: культура й благополуччя в Росії чомусь не уживаются. Чи застане Маканин (уже не Петрович, а лауреат Госпремии 1999 р. по літературі) інший час? Чи напише про нього? Хотілося б сподіватися. Хотілося б прочитатися
(1 votes, average: 5.00 out of 5)