Творчість Володимира Семеновича Маканина

Сторінка-Інша тексту Володимира Семеновича Маканина, прочитана вперше, навряд чи залучить аматора холодно-розумових побудов у дусі В. Пелевина або блискучо-повільної поетики Сашка Соколова. Улюблені його дужки – не межа стильової роботи із фразою. Але цієї ж дужки – і знак особою, безпосередньої повноти висловлення, “фірмовий” знак, “логотип” маканинской прози.

Критики давно знайшли досить точне визначення маканинскому героєві. Це “серединний” людина: середній вік, середні умови, середні вимоги до життя й до себе

в житті. (У повісті “Відсталий” герой-оповідач у турботах про батька й дочку так формулює універсальність серединного положення: “…Немов би “я” і є простеньке замикання двох взаимовстречных сигналів минулого й майбутнього”.)

Говорячи узагальнено, Маканина займають два персонажі: людина, що аморально віддає себе юрбі, і людина, себе (свою особистість) що зберігає. “Працівник звиті” Родионцев (“Людина звиті”, 1982), потрапивши в опалу, розуміє, що здатно тільки “блискати в п’яти кроках від директора”. Сам же по собі – як людина серед людей – він “ніщо й нуль”. І все-таки

його “роман” з адміністрацією закінчується тим же щасливим вигуком-прозрінням, що й роман булгаковського Майстра: “Вільний…”

Такий герой, безумовно, не на порожнім місці виник: Маканин продовжив традиції “міської прози” Ю. Трифонова, і в цьому аспекті художній простір його добутків стикається із простором Л. Петрушевской, С. Каледіна, Т. Толстой. Стикається, але не збігається.

Написане Маканиным у другій половині 1980-х років дозволяє зробити висновок: саме в цей період художник пережив якесь внутрішнє звільнення, у результаті чого став творити вільніше й многообразнее, ніж раніше. Розглянемо дві повісті 1987 р. – “Відсталий” і “Втрата”.

У жанровій основі “Відсталого” бачаться й соціальна, і філософська складові.

Событийное ядро “основного”, акцентованого сюжету – Історія Лешки, артільника-золотошукача з уральської легенди. Перебиті Лешкины руки чують золото – і артільникам вигідно кидати його, перетворювати його у вічно відсталого, а потім іти “Лешкиным шляхом”, намиваючи на його нічних стоянках багато дорогоцінного металу.

Герой-Оповідач із паралельного сучасного сюжету згадує свою молодість і любов, від якої тоді відстав. Він теж, як Лешка, відстаючи, обдаровував – і страждав від тих, кого обдарив. Відстає від машин, що йдуть, і батько героя – у повторюваному болісному сні. “Духовна Природа всякого відставання, імовірно, припускає норму… яка не допускає сумнівів, що в ній, і тільки в ній, суть і зміст. І так непереконлива правота їхніх окремих випадків. Але бути в нормі, бути як усе – це, чи що, так кличе нас і так вабить?” Відповідь для героя – у відмінність, може бути, від автора й читача – неочевидний.

Відстаючі поспішають, спізнюються, втрачають, втрачають. У повісті “Втрата” поспішає купчик Пекалов з легенди, квапиться Бог звістка навіщо зробити підкоп під Урал і вийти на тій – пустельної! – стороні. Видужуючий герой-оповідач у нелегендарному сьогоденні поспішає-шкутильгає на своїх милицях з лікарняного будинку в будинок навпроти, де в незрозумілій тривозі прильнула до вікна дівчинка. І той і іншої безкорисливі у своєму прагненні, якщо тільки не вважати користю Пекалова неизбывное бажання не бути забутим, тобто, інакше кажучи, страх “втратити майбутнє”. Поступово в повісті складається (у явному зв’язку з філософією відставання) філософія одержимості: “…у тривалості завзятості є, виявляється, своє таїнство й свої можливості. І якщо в інший і втретє він береться до роботи знову, від людської його завзятості вже віє чимсь іншим. І от його вже називають одержим або божевільним, поки ще цінуючи інші слова. І якщо, обірваний, голодний, він доведе свою справу до кінця й загине трагічно, як не почати приміряти для нього слово “подвижник”, хоча б і обережно”. Сам факт довгого життя легенди про дивака Пекалове підтверджує “природу людської таємниці, що відкривається лише в ті мінути, коли людин не береже себе”.

Інтерес Маканина до легенди, притчі характерний для 1970 – 1980 років: у схожій стилістиці працювали тоді й Ч. Айтматов, і А. Кім, і інші письменники. Цілком з’ясовна й топонімічна визначеність легенд: автор народився й виріс на Уралі. Незвичайним, індивідуально маканинским прийомом є варіативність: текст пропонує читачеві не тільки сюжетну паралель (що саме по собі цілком звично), але й версії розвитку одного сюжету. Причому це не “помилковий” і “щирий” варіанти, а рівноправні, равновозможные.

Експерименти Маканина в області сюжетосложения сприймаються критикою неоднозначно. Однак часом йому супроводжує безумовна удача. Так відбулося із з’єднанням сучасного й легендарного в “Втраті”. Герой-Оповідач, намагаючись урятувати незнайому дівчинку від невідомої небезпеки, плутає в пошуках її квартири по дивному будинку: спочатку в уяві, а потім і в реальності. Коридор веде його кудись убік і долілиць, і от уже: “Я глянула нагору – стеля був обшитий дошками: земля. Я зупинився. І побачив, що знову спуск. І відразу почув над головою той самий шум: шуміла ріка…” Герой реальний впритул наблизився до героя легендарному – до Пекалову з його підкопом. Стисле, спресоване в підземелля час готовий відкрити свої таємниці людині, тому що він одержимо й безкорисливий. Здається, таке прочитання сюжету більш справедливо, ніж банальне пояснення: марення хворого.

Незважаючи на очевидність сюжетних зусиль, не можна не бачити, що провідної эстетической категорією при аналізі маканинских добутків стає мотив. Єдину сюжетну інтригу заміняє єдина мотивна напруженість. Сюжет про підкоп, сюжет про спробу порятунку й третій сюжет – про відвідування безіменним героєм вимерлого села – не перебувають у руслі причинно-наслідкової, лінійної залежності, а накладаються один на одного, образуя об’ємне, “тривимірне” ціле. І головна умова й засіб такого об’єднання – постійна присутність мотиву втрати


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Творчість Володимира Семеновича Маканина

Categories: Нові твори

Links