АНАЛІЗ РОЗПОВІДІ В. В. НАБОКОВА “КОЛО”
АНАЛІЗ РОЗПОВІДІ В. В. НАБОКОВА “КОЛО”. Але як забавно, що наприкінці абзацу, Коректорові й століттю всупереч, Тінь російської гілки буде коливатися На мармурі моєї руки. В. В. Набоков ” До середини 1936, незадовго перед тим, як назавжди покинути Берлін і вже у Франції закінчити “Дарунок”, я написав уже, напевно, чотири п’ятих останньої його глави, коли від основної маси роману раптом відділився маленький супутник і став довкола нього обертатися”, так сказав сам Набоков про цю розповідь у передмові до одному зі своїх збірників.
Насправді, уперше “Коло” був опублікований на два роки раніше зазначеної
Але проза Набокова ірреальна, і цілком виправданим буде припущення про первинність “Кола”. Тому будемо розглядати “Коло” як самостійний добуток, як один із ключів до всієї прози автора. Розповідь позбавлена яскраво вираженої дії, і зміст його сприймається скоріше не через опис що відбувається, як у добутках інших авторів, а через відчуття кольору, звуку, самої думки авторае Герой “Кола” Інокентій, перебуваючи в еміграції, зустрічає в Парижу дівчину, що була його першою любов’ю Таню, і її родину; після короткої розмови з нею герой виявляється у владі спогадів, і разом з ним читач бачить Росію, садибу, свого батька-учителя, пана батька Тани така фабула розповіді. Здавалося б, все просто, але, незважаючи на цілком реалістичне оповідання, читач почуває, що перебуває у світі, не тотожному сьогоденню
Простежимо деякі деталі (до речі, характерні для всього Творчості Набокова), що допомагають створити із цілком реального Парижа “новий мир”. Перша, що миттєво обертає на себе увага особливість кільцева композиція: “По-друге, тому що в ньому розігралася скажена туга за Росією”, читач, хоч небагато знайомий із творчістю Набокова, уже знає початок останньої фрази розповіді “у перших”. І оборотний увага на те, як від ще паризького, реального “по-друге” автор переходить до наступного в треті: “у третіх, нарешті, тому що йому було жаль своєї тодішньої молодості”, повністю віддаючи персонажа, Інокентія, у владу любимейшей своєї музи Мнемозины, одночасно із цим занурюючи читача в мир пам’яті героя. Також у цій частині розповіді оборотна увага на те, як майстерно Набоков створює необхідне “висвітлення” сцени: приглушаючи звук загальний (“сидячи в кафі й всі розбавляючи насолоду, що блідне, водою із сифона” [з], [ф]), виводить крещендо єдине Росія (характеризується алітерацією [з], [р]: “Есердца, зі смутком з яким смутком? так із грустьюе”).
Отже, герой, а з ним і читач, уже не в