“Аналіз оповідання М. Шолохова “Доля людини”
Оповідання М. Шолохова “Доля людини” був опублікований в 1956-1957 роках, через десять років після закінчення Великої Вітчизняної війни. Тематика оповідання незвичайна для літератури про війну того часу: саме Шолохов вперше торкнувся теми солдатів, що потрапили у фашистський полон.
Як добре тепер відомо, доля цих людей була не менш трагічна, ніж доля солдатів, які побували на полях битв. Над військовополоненими по-звірячому знущалися не тільки у фашистських концтаборах. Цих людей в повному сенсі слова зраджувала і їх батьківщина –
Але не про це розповідає нам М. Шолохов у своєму оповіданні. У центрі його уваги – дуже типова для воєнного часу і, разом з тим, героїчна доля російського солдата, на життя якого випала Велика Вітчизняна війна.
Композиційно розповідь ділиться на декілька частин: експозицію, зав’язку, розповідь-сповідь головного героя (в якій також виділяється кілька частин), розв’язку, кінцівку. Оповідь ділиться
З експозиції твору ми дізнаємося, що оповідач – герой, близький до письменника, – направляється в одну з донських станиць. Але через розлив річки він змушений затриматися на березі, чекаючи човна. Навколо буяє пробуджується природа, і ця картина особливо радує око оповідача – якоюсь мірою це знак відродження життя після руйнівної війни. Оповідач насолоджується, “скоряючись тиші і самотності”, але раптом він бачить чоловіка з хлопчиком, що стомлено бредуть йому назустріч.
Так ми вперше знайомимося з героєм розповіді – Андрієм Соколовим. Він і його синочок в цій частині твору показані нам через сприйняття оповідача. У портреті Соколова підкреслюються його “грубі, черстві”, натруджені руки простої людини, а також очі, “немов присипані попелом, наповнені… непереборною смертної тугою”.
Ми розуміємо, що сенс життя цього героя зосереджений в його сині, недарма одяг Ванюші був набагато охайніше, ніж одяг Соколова, – герой не звертає уваги на себе, дбаючи лише про сина.
Далі про долю Соколова ми дізнаємося з його власних вуст – розкрити світ своїх душевних переживань автор доручив самому герою. Андрій гранично відвертий з випадковим співрозмовником – він розповідає йому про все своє життя, не приховуючи дуже особистих подробиць. Ми розуміємо, що Соколов прийняв оповідача за “свого” – таку ж просту людину, шофера, як і він сам.
З розповіді героя з’ясовується, що він рано залишився сиротою, воював у громадянську війну, наймитував на куркулів в селі. Після війни Соколов перебрався в місто, де незабаром одружився. А ще трохи згодом (у 1929 році) Соколов захопився машинами і став шофером.
Можна сміливо сказати, що життя цієї людини було щасливим – він займався улюбленою справою, у нього була дружна сім’я, любляча дружина, діти. Андрій відкриває перед оповідачем душу, розповідає про своє життя все, аж до дрібниць, і ми розуміємо, що життя цього героя типове для того часу. М. Шолохов переконує нас, що Соколов – проста радянська людина, яких мільйони в країні.
Тим страшніше і величніше подвиг, яким є все життя героя. Під час Великої Вітчизняної війни Соколов потрапляє у німецький полон. Під час бою герой вирішує здійснити майже неможливе – прорватися крізь заслін ворога і доставити нашим військам снаряди. Важливо, що в ту хвилину він не думав про своє життя, про небезпеку, яка йому загрожує. Соколов знав лише одне: він повинен зробити все, що в його силах, адже там, за фашистськими заслонами, гинуть наші беззбройні солдати.
Проте план Соколова не вдався – він потрапив у полон до фашистів. Але така була сила характеру героя, що і тут він не впав духом, а зберіг спокій, почуття власної гідності, почуття гумору. Саме тому, коли молодий німецький солдат наказав йому зняти чоботи, які йому сподобалися, Соколов зняв ще й онучі, як би знущаючись над Фрицем.
Вперше в літературі М. Шолохов показує нам жахи, що коїлися в німецькому полоні. Письменник підкреслює, що в нелюдських умовах багато людей втрачали своє “людське обличчя”: заради шматка хліба або збереження життя вони йшли на будь-яке приниження, зраду, навіть вбивство. І тим вище, чистіше і сильніше представляється нам характер Андрія Соколова, його думки і вчинки.
Навіть перед лицем смертельної небезпеки (кульмінаційний епізод бесіди героя з лагерфюррером Мюллером) він поводився надзвичайно гідно. Поведінка Соколова викликала повагу навіть у ворога, готового знищити норовливого російського солдата. Бесіда цих людей закінчилася визнанням німцями (ворогами!) непохитного характеру радянського солдата.
Знаменно, що “протистояння” Соколова і Мюллера відбувалося в той момент, коли йшли бої під Сталінградом. І моральна перемога російського воїна Андрія Соколова стала ніби символом великої перемоги радянських військ.
Після закінчення війни герой оповідання повною мірою випробував на собі її відгомони війни: він дізнався, що поки воював, втратив дружину, дочку, сина. Всі надії Соколова на щасливе сімейне життя, все те, що було його опорою і підтримкою у важкі часи війни, зникло. Він залишився один – повністю спустошеною людиною, яка втратила сенс життя. І лише щаслива випадковість – зустріч з сиротою Ванюшею – не дозволила Соколову повністю опуститися і загинути. Цей хлопчик став для героя сином, його сенсом життя.
За допомогою різних художніх прийомів – портрета, розповіді-сповіді, мовної характеристики – письменник максимально повно розкриває перед нами характер свого героя – простої російського людини, прекрасної і величної, сильної і повної почуття власної гідності. На долю Андрія Соколова випали страшні випробування, його життя з повним правом можна назвати трагічним, проте ми мимоволі захоплюємося цим характером. Соколова не змогли зломити ні війна, ні загибель близьких. Він знайшов сенс свого життя – в тому, щоб допомогти іншій живій істоті.
Шолохов підкреслює, що гуманізм, поряд зі стійкістю і почуттям власної гідності, – корінні риси характеру нашого народу. Саме тому радянський народ переміг німців у тій страшній і великій війні.
Оповідання “Доля людини”, назва якого, з одного боку, ще раз переконує нас у типовості характеру Соколова, а з іншого – підкреслює велич цього героя, що має всі підстави називатися Людиною, дало поштовх до відродження в радянській літературі класичної традиції – уваги до долі “маленької людини”, повною мірою гідної поваги.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)