“О, панно Інно…” (1915) – найвідоміший зразок інтимної лірики П. Тичини.
Мотив твору – нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер – Полю та Інну Коновал – доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена
любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах.
“Я – сам” – відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов’язати з мотивом вірша образи “вікно, сніги”? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги – це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає
неологізми, і зрозуміло з якою метою — аби підкреслити унікальність свого кохання, його неподібність на будь-чиє ще. Чому ж “дитинно”? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. “Злотоцінно”, тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера старого давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання – квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі: “Любові усміх квітне раз – ще й тлінно”. Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець посилює рефреном “сніги, сніги, сніги…”.
Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й здітерації, фоносимволіка.