Аналіз “Мартин Боруля”
Ідейно-тематичний зміст
Трагікомедія”Мартин Боруля” написана в 1886 р., під час новочеркаського заслання. Цим твором Іван Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки – бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету – справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: “Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що
Жанрові й стильові особливості
Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в “Ревізорі” М. Гоголя: “Над чим смієтесь? Над собою смієтесь”. Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого. Звідси й жанрова особливість цієї п’єси – трагікомедія.
Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна
Система дійових осіб
На відміну від Пузиря (“Хазяїн”), Калитки (“Сто тисяч”) Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.
Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мартин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої (“чорної”) селянської праці, від “давньої залежності і бідності”, Боруля марить тим, щоб хоч його онуки “були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!”. І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського.
Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі “дворянські порядки”. Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина’хлібороба й омріяною панською шляхетністю.
Зокрема, Мартин Боруля:
Наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;
Планує розвести собак і їздити на полювання; хоче віддати доньку Марисю за “благородного”, який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;
Намагається прилаштувати сина на “благородну” чиновницьку посаду, проте Степана звільняють;
Прагне офіційно оформити своє “шляхетне” походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство – це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття “духовність”, “культура”, “освіченість”, “шляхетність”, “етика”. Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву “благородному” гостю: “Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?”
Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:
“М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.
М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…
С т е п а н. Або: папаша, мамаша.
М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.
М а р и с я. Я так і не вимовлю.
М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії”.
Узагалі Марися – найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: “Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє”.
Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю – себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогнилій системі: “Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!”
Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: “Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!”
Яскравий сатиричний персонаж – повірений Тренделєв. Його спеціалізація – махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу:
“Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй_богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, – і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а колиЯскравий сатиричний персонаж – повірений Тренделєв.
Його спеціалізація – махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу:
“Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй_богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, – і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате – вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати!”
Один із найколоритніших образів п’єси – Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично’філософське ставлення до мирської “суєти” і водночас життєвий практицизм.
Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший – дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий – гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.
Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: “Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала”.
Ідея п’єси – смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.
Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в Театрі корифеїв. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)