Морально-етичні проблеми в комедії “Мартин Боруля”

Драматургічна спадщина І. К. Карпенка-Карого – це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури.

Невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Суєта”. Сюди ж належить і комедія “Мартин Боруля”, яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів.

Драматург високо підносив роль сміху як засобу боротьби з людськими вадами. Дійсно, сміх – могутня зброя: те, над чим посміялися, втрачає свою значимість і з кумира перетворюється

на предмет кепкування. Сміх примушує кожного з нас критично подивитися на себе і прагнути позбавитись тих чи інших недоліків у своєму характері.

Сюжет комедії “Мартин Боруля” письменник будує на дійсних фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало часу – і марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тобилевич, а в нових – Тобелевич. Карпенко – Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитися

в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

Головний персонаж комедії – це людина із заможної верхівки села. Мартин Боруля не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. Та, на жаль, це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти “на дворянську лінію”. Коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. Читаючи комедію, ми бачимо, що Мартин – гарний сім’янин, у домі порядок і достаток; і авторитет, і гроші – все це у нашого героя є. Чого ж йому ще треба? Виявляється, треба титула дворянського, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан – це не мужик…

У своєму домі цей “міщанин-шляхтич” (так назвав свого “героя” Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає гаку “домашню перебудову” шляхом до політично-правового місця в поміщицько – капіталістичній державі, яке мало дворянство.

Мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а “папінькою”, а маму – “мамінькою”. Він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящої людини, від довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче віддати заміж за “образованого чоловіка”, сина Степана мріє бачити знатним чиновником. Смішно дивитися, як “правила” дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім’ї Мартина, викликають нерозуміння і подив членів родннн.

Розв’язка – гостро драматична: Мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля – Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не визнали дворянським.

Висміявши таку поведінку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв.

Головне – не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Морально-етичні проблеми в комедії “Мартин Боруля”