Аналіз (критика) та характеристика образів новели “Три зозулі з поклоном” Григіра Тютюнника
Пронизлива новела “Три зозулі з поклоном” має автобіографічний підтекст: серед головних героїв твору впізнаються сам автор і його засланий на Сибір батько. Ця новела присвячена “Любові всевишній”. А це кохання дійсно було неземне: безнадійно закохалася у свого сусіда Михайла, батька оповідача, молода жінка Марфа Яркова. Вона жила лише тим, що могла зрідка його бачити. Але тридцятитрьохрічний Михайло був репресований і опинився в сибірських концтаборах. Тепер Марфу тримали на світі лише листи Михайла, які він писав до своєї родини.
Розповідаючи про чотирьох знедолених через репресії людей, – Михайла, оповідача з матір’ю та Марфу, – Григір Тютюнник розповідав про знедолений народ.
Цю новелу письменник тривалий час не міг опублікувати – у застійні роки не допускали навіть натяку на жахіття сталінщини, хоча в творі прямо про це ніде і не сказано. Зрештою новела “Три зозулі з поклоном” була надрукована в журналі “Ранок”, проте з однією
Новела “Три золулі з поклоном” – про людські долі, скалічені тоталітарною системою, про високий духовний світ звичайної людини. І про весь уклад життя довоєнного і повоєнного села (виснажливу працю жінок на полі, відсутність культурних розваг, окрім вечорниць по сусідах, брак чоловіків – одні інваліди, студентські злидні).
Через увесь твір проходить одна наскрізна деталь – “татова сосна”, що є і конкретною (Михайло дійсно посадив на піску перед хатою сосну і згадує про неї в листі), і символічною: вона є пам’яттю про Михайла для тих, хто його любив – для сина, дружини, люблячої жінки; для односельців вона є спогадом про безневинно загублене життя; для самого Михайла – символом рідного дому (“Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може й вища. Сосна – а за нею річки синє крило…”).
Хоча твір є невеликим за обсягом, проте має складну композиційну будову. Письменник використовує прийом обрамлення, щоб через безпосередню розповідь ліричного героя на початку і в кінці твору добитися більшої емоційної проникливості у зображенні трагедії як окремої людини (Марфи, Софії, Михайла, оповідача), так і цілого народу.
“Останній лист від тата” є своєрідною новелою і новелі, яка розкриває образ Михайла. Михайло працьовитий, люблячий, тактовний, чесний і має поетичну душу (“три зозулі з поклоном”, “синок мій колосок”, “річки синє крило”). В його листі розкривається цілий світ почуттів: тут сум за родиною, свободою, величезна любов до дружини й сина, до батьківщини, улюбленої роботи столяра, милосердя та співчуття до страждань іншої людини. Він намагається вберегти від додаткових страждань свою люблячу дружину і не розповідає про жахіття концтабору, натомість пише, як добре годують та вдягають ув’язнених: “Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати”.
Образи жінок – Марфи і Софії – змальовані дуже лаконічно, проте повно. Обидві вони передчасно постаріли від горя і важкої колгоспоної праці. Хоча жінки ще не старі, проте Марфа вже сива, а Софія має “сині губи”.
Марфа колись була “тонесенька, тендітна у благенькій вишиваній сорочці” і з жовтими кучерями, що вибивалися з-під червоної хустки. Одружившись з Карпом Ярковим у дев’ятнадцять років, вона “два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто”. Карпо був товстопиким, рудим, товстоногим, ненажерливим. Коли сусіди співали на посиденьках, він дивився у стелю або вуса розпушував. Тому і не дивує, що молода Марфа покохала сусіда Михайла, який як “сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі”.
Героїні схожі своєю важкою працею у колгоспі, своєю гіркою долею, але різні за характером. Софія спокійна і врівноважена, співчутлива. Вона впевнена у коханні чоловіка, тому навіть сказала йому якось: “Ти, Михаиле… хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться”. Та й потім, з роками, не мала Софія злості на Марфу. Розповідаючи сину історію кохання Марфи до Михайла, вона говорить: “У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе”. Син помітив, що “очі мамині сухі, голос ні здригнеться”, і він відчуває, що “спогади її не щемлять і не болять – вони закам’яніли”.
Марфа – емоційна і чуйна людина, яка повністю віддалася своїм почуттям. Вона пронесла кохання до Михайла крізь усе своє життя, і це почуття було настільки сильним, що вона відчувала навіть, коли родині має прийти лист від Михайла. Вона просила поштаря дати хоч потримати їй лист від коханого, поплакати над ним, а потім – “біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить – не висушить сльози у її очах”. Марфине щире кохання Михайло відчуває в ув’язненні так сильно, що навіть просить дружину передати їй привіт.
Софія вважає Марфине кохання чимось неземним, тому й не ревнує, а тільки співчуває.
Заголовок твору є глибоко символічним: зозуля – символ туги, провіщення. І цією тугою пронизаний увесь твір, відчувається його автобіографічна основа.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)