Аналіз гуморески “Зенітка” Остапа Вишні

Гумореска “Зенітка” у творчій біографії Остапа Вишні відіграє особливу роль: вона розпочинає другий етап творчості.
Задум, історію її написання розкриває сам письменник в автобіографічному нарисі-усмішці “Отак і пишу”. Говорила про це у своїх спогадах і дружина Остапа Вишні, відома артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко.
За мемуарними й рукописними джерелами, задум “Зенітки” виник наприкінці 1943 року. Безпосередня ж робота над текстом розпочалася на початку січня 1944 року.
“Спостереження над рукописними

матеріалами, – як зазначає літературознавець В. О. Дорошенко, – засвідчують, що Остап Вишня особливо наполегливо і цілеспрямовано працював над рукописним текстом твору, зокрема над його чорновим варіантом. Спочатку були зроблені стислі нотатки першої частини гуморески, потім записано деталізований варіант “Зенітки”, який Остап Вишня ретельно редагував, змінював, доповнював. Після старанного авторедагування чорнового варіанту письменник записує чистовий автограф “Зенітки”, який і ліг в основу тексту першодруку в газеті “Радянська Україна” і, з незначними правками, був опублікований у збірці “Зенітка” (1947). В усіх наступних прижиттєвих виданнях Остап Вишня не вносив у текст гуморески якихось суттєвих мовностилістичних правок.”
Як писав сам гуморист, свою “Зенітку” він вигадав, вона не написана на фактичному матеріалі, а є “чистісінький авторський витвір, домисел”.
Але це не значить, що твір позбавлений життєвої правди. “…Я певний, – пише Остап Вишня, – що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача не обдуриш. За десять років життя “Зенітки” я протесту жодного не чув.”
За жанром “Зенітка” – гумористичне оповідання, гумореска, яка відповідає усім ознакам жанру. її тема – показ героїзму українського народу при захисті своєї вітчизни від німецько-фашистських загарбників, всенародного характеру визвольної боротьби проти окупантів.
Проблематику твору дослідник І. В. Зуб визначив так: “Секрет змістової й художньої сили та популярності цього твору – в його правдивості, повній відповідності народному уявленню про красиве й потворне, чуже людині, безперспективне й оптимістичне. Де – стосовно філософії й естетики ідейного задуму твору”.
Тобто у “Зенітці” чітко виділяються проблема самовідданого служіння народові навіть без усяких засобів та можливостей для цього, проблема оптимістичного, життєстверджуючого начала в людині й народі, яке робить їх безсмертними.
Композиційно гумореска складається з двох частин. У першій йдеться про мужній вчинок діда-патріота, який з вилами воює з ворогом. Друга частина логічно вмотивовує попередню, оскільки, на думку Свирида, свій воєнний досвід він здобував не у завжди мирних “баталіях” із своєю дружиною, бабою Лукеркою – “з нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. Це порівняння – контраст між серйозними діями героя і його побутовими сутичками з дружиною – джерело комічної ситуації, яка лаконічно і водночас об’ємно характеризує героїв.
Твір побудований на діалозі автора-оповідача й діда. Щоправда, репліки діда Свирида переростають у цілі монологи-оповіді. Цікаво, що розповідь селянина про свій подвиг займає трохи більше за півсторінки, інші ж дві сторінки йде опис його з кумом “сраженій” з бабою Лукеркою. Це говорить про надзвичайну скромність головного героя.
Сама назва гуморески – іронічно-жартівлива, тому взята в лапки. Вороги сприйняли дідові вила за зенітку, що “із землі” б’є.
Головний герой твору – дід Свирид. Йому, як сам казав, “чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять” років, вже й забув точно. Незважаючи на такий похилий вік, охоплений патріотичними почуттями й ненавистю до фашистів, дід пішов у партизани. Там “обіди хлопцям варив, коні пас”. Проте тягнуло до рідної хати, до місць, де стільки прожито й пережито, а тепер хазяйнують чужинці. Не маючи зброї, старий вирішив скористатися селянським знаряддям – вилами – для помсти ворогам і їх прибічникам за скривджений рідний край і народ, сплюндроване обійстя.
Отак від “соприкосновенія” з дідом пішли “у соприкосновеніє з землею” троє фашистів.
Дід Свирид – сміливий та винахідливий, мудрий і дотепний.
Про це свідчить його героїчний вчинок – розправа над ворогами: хай знають вони, що в них і земля під ногами горітиме, поки житиме хоч один її захисник – чи мала дитина, чи старий дід.
Кількома влучними словами дід характеризує зрадника Пань-ка Нужника (автор підібрав тому дуже промовисте прізвище!): “…а воно, сопливе, виплакало… А тепер, бач, ста-а-ро-ста!”
У притаманному йому жартівливому тоні розповідає головний герой про свої “війни” з дружиною Лукеркою, розкриваючи сімейні таємниці. І читачі бачать уже іншого діда Свирида. Вдома, у мирний час, він, виявляється, був тихим та боязким (бо остерігався-таки Лу-керки!).”Наступати на Лукерку, щоправда, – розповідав він, – я не наступав, більше одбивав атаки…” Від одного голосу дружини дід здригався і починав якнайзавзятііпе працювати:
“Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
– Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі “катюша”. Або: ” Коли це знову як бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом як стій з кислиці у піке”.
Проте десь у душі дід, мабуть, дуже пишався своєю “бойовою” подругою: “А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла!” Чи: “Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!” Отже, Свирид з великою шаною ставився до дружини, сумував після її смерті, так і залишився сам, бо розповідав: “…одинцем я жив, один як палець”.
Разом із тим не цурався дід Свирид у свій час і розваг з кумом (любив випити, покурити!), з гумором сприймав сімейні баталії.
Напевне, саме такий оптимізм допоміг дідові дожити до глибокої старості, ще й принести користь у битві з ворогами народу. І після “демобілізації” він не сидів без діла; робив іграшки в дитячий садок, виглядав з евакуації колгоспну череду, щоб випасати, і мріяв “відбудовувати після фашистської погані” мирне життя.
Сам Остап Вишня писав: “Героями “Зенітки” я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума. Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли”.
Торкаючись художніх особливостей своєї гуморески, автор зазначав: “Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка і вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!) – от і вийшло, кажуть, дуже смішно”.
Отже, основним прийомом створення комічного автор вважає контрасти, на яких, власне, і побудоване все наше життя.
Крім того, у гуморесці “Зенітка” переплелися тонкий жарт, дошкульна іронія, вбивча сатира, ліричний настрій і мотиви героїчного.
Засобом гумору у творі є й мова персонажів, у якій помітне поєднання військової термінології, побутової лексики, говіркових слів та варваризмів, тобто слів і зворотів, запозичених з іншої мови, у даному разі – з німецької.
Так, дід Свирид упевнено вплітає у свою розповідь “гут”, “вас іст дас?” (“добре”, “що це?”). Цей зрозуміло, бо він був “у соприкосновенії з ворогом”. Вживання героєм військової термінології, особливо в побутових і комічних ситуаціях, надає творові сильного гумористичного звучання. У першій частині це зумовлено і самою сюжетною дією, адже воює дід Свирид з добре озброєними окупантами таким знаряддям сільської праці, як вили.
У другій частині йдеться про непорозуміння у сім’ї: в одному випадку через горілку, в іншому – через куріння на кислиці, але ці описи нагадують зведення з фронту. Наприклад: “… Перехрестився кум і рвонув в Н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило! А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів”. З теплим усміхом згадує дід Свирид уже покійних кума і дружину: “Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся… Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…”
Неповторний народний колорит гуморесці надають часто трансформовані автором фразеологізми, прислів’я та приказки: “по вітру розвіяв”, “щоб і сліду не було”, “один як палець”, “за хазяїна правити”, “чоловіче божий”, “війна – …рідне дело”, “медом частувати”, “іродові душі”, “царство небесне” іподібні.
Для характеристики своїх героїв автор використовує різноманітні художні засоби, здебільшого комічно-іронічного плану. Наприклад, вживає займенник середнього роду і дієслово у третій особі однини (“…а воно, сопливе, виплакало…” – про зрадника Панька Нужника), щоб висміяти персонажа, показати презирливе ставлення народу до запроданців.
Для ворогів Остап Вишня підбирає лайливо-презирливі слова: “песиголовці”, “сучі… сини”, “фашистська погань”. Вони “хропуть”, “заверещать”, “поздихали”.
Широко представлена народна етимологія (“сидю”, “драстуйте”, “се, думаю”, “обшибка” та інші), що надає творові неповторного народного характеру.
А чого вартий отой вислів Остапа Вишні про кума, що “аварію зачухує”!
Усе це, разом узяте: простота викладу і задушевний тон, несподівані висновки, поетизація побутових деталей, характер героя з міцним національним підгрунтям – викликає не лише доброзичливий сміх, а й гордість за життєстверджуючий пафос нашого народу і за його талановитих митців, які цей пафос показують і підносять.