Аналіз гуморески “Чухраїнці” Остапа Вишні – аналіз твору
У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, яка користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Але знову з творами цієї збірки широке коло читачів змогло познайомиться лише в 90-х роках. Головна її тема – розвиток рідної мови, і розкривається вона багатогранно: це і збереження чистоти мови, і розширення сфер її вживання, і грамотність та шляхи її досягнення. Такі питання були надзвичайно актуальними у 20-х роках, коли відбувалася українізація. Злободенні вони і сьогодні. Адже, незважаючи на проголошення
Та не тільки мовні проблеми були в центрі уваги видатного гумориста. З гіркою іронією, болем говорить письменник про негативні риси свого народу – пасивність, покірність, егоїзм, безвідповідальність. Він засуджує крайнощі у вияві надмірної любові як до свого, так і до чужого, тобто крайній націоналізм і шовінізм.
Як же треба любити свій народ, вболівати за нього, щоб так посміятися із нього, і з самого себе як українця!
Одна з найдовершеніших гуморесок цього циклу – “Чухраїнці”.
Наслідуючи стиль наукових доповідей, автор пояснює, що “чухраїнці” – це дивацький народ, який живе у країні Чухрен. І назва його пішла від того, що народ цей “завжди чухався”.
До речі, слово “чухатися” у переносному значенні означає “щось повільно робити, вагатися у прийнятті рішення”.
Дотепно граючи словами, Остап Вишня визначає координати країни: “розляглася на чималій просторіні від біблійської річки Сону аж до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простяглося пасмо так званих Кирпатих гір. “Південь країни “Чухрен” омивало море з водою синього кольору. …В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була друга велика річка – Дситро”.
Отже, за прозорою алегорією легко вгадується, що йдеться про Україну та українців.
Найбільша біда чухраїнців (а їх “було чимало: щось понад тридцять мільйонів”!), що “здебільше вони й самі не знали, хто вони такі суть…”, тобто не знали свого роду, не визнавали себе за націю:
“Як запитають було їх:
– Якої ви, люди, нації?
Вони, почухавшись, відповідають:
– Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні.
І це при всьому притому, що країна казково багата, на ланах її на широких росли незнані тепер хліба – книші, паляниці, перепічки…”
Сміхом крізь сльози можна назвати опис гумористом соняшника – рослини, яку дуже люблять чухраїнці: “Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте! А потім, як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так, ніби він – ти, а ти ніби – пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина”.
Парадоксальний вислів “уперто покірлива рослина” натякає на таку ж “уперту покірливість” українців.
Характеризуючи український народ у другому розділі, Остап Вишня перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: “якби ж знаття”, “забув”, “спізнивсь”, “якось то воно буде”, “я так і знав”. Він розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вимагає жанр наукового трактату. Починає з народного анекдоту, як селянин вкривав хату та впав, а жінка не встигла підстелити йому соломи, і закінчує прикладами безгосподарності й головотяпства, що так часто траплялися тоді. Це про те, як зводили громадську будівлю, піднімали культуру, будували театр. Усе закінчувалося невдачею і знаменитим “Якби ж знаття!”. Інколи полемізували, а коли доказів не вистачало, бралися за голоблі, поки кров потекла і голови попровалювали один одному.
Риса “якби ж знаття” тісно пов’язана з іншими, за визначенням письменника, прикметами чухраїнців: “якось то воно буде” та “я так і знав”. Коли в когось із мешканців Чухрену спитають, засумнівавшись, чи так вони щось роблять, ті незмінно відповідають: ” Та! Якось то воно буде!” У разі невдачі виникає неперевершений за своїм комізмом (і правдивістю!) діалог:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що так буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття…
– Так ви ж кажете, що знали?!
– Так я думав, що якось то воно буде!
А як нам знайомі оті відмовки “забув” та “спізнивсь”! Ними можна пояснити все: і власну безвідповідальність, і лінощі, і безгосподарність. Назва причини ніби служить і самим виправданням.
Третій розділ – найбільш серйозний і найбільш ущипливий та печальний, бо підсумовує цілий етап історичного розвитку української нації. Багато крові й сліз пролито за її свободу… і все по-дурному: “справа ніколи не доводилася до кінця”. Гуморист прямо про це не говорить, а використовує хитрий прийом. Один чухраїнський поет співає таку пісню, проте атлантідянин кидає йому зауваження, що всі ці зусилля марні.
Звичайно, ми не можемо з певністю сказати, що письменник думав саме так і мав на увазі саме це (згадаймо, тоді були 30-ті роки!). Сучасному ж читачеві спадає на думку саме такий висновок.
Післямова у творі – дуже оригінальне авторське самовиявлення. Це і освідчення в любові до народу, і визнання своєї приналежності до нього.
Як тут не згадати слова самого Остапа Вишні: “Що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба – любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право сміятися”. До цього можна додати: щоб мати право сміятися зі свого народу, треба дуже його любити. Думається, що письменник заслужив таке право власною справжньою любов’ю.
Стосовно художньої майстерності письменника в цьому творі можна відзначити, що Вишня використав у ньому весь арсенал комічних засобів, увесь свій талант гумориста.
Тут і вигадана топонімічна легенда про те, як синє море стало синім, і вигадані географічні назви, що за звуковим складом близькі до існуючих, тільки – смішні (Кирпаті гори, Дмитро, Дситро), й оброблені народні анекдоти, і наслідування стилю наукових праць, і вживання слів офіційно-ділового мовлення (характеристика вищеназваного), наукових термінів (“цивілізоване”, “громадську”, “полемізувати”).
Наприклад, слово “голоблі” – частина кінської упряжі – автор пояснює так: “Була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів”. Широко вживаються реконструйовані народні прислів’я та приказки: “Якби знаття, де впадеш, – соломи б підіслав”, “Якби знаття, що в кума пиття”.
Гумореска сповнена численних натяків, багато фраз – із підтекстом. Ось, наприклад, розмірковування про “розкопані матеріали”. Знайшли глечик, накритий поетичною книжкою, значить, у той час була розвинена поезія – робить висновок автор. Хімічний аналіз виявив багато крейди на папері, вмоченому в сметану. Отже, висловлюється здогад, у сметану підмішували крейду, щоб продати у великому місті.
А чого варта згадка про індійського вченого, для якого характер чухраїнців і їхня поведінка виявилися великою дивиною, ледь не таємницею “перпетум мобіле” – вічного двигуна.
Гумореска набуває динаміки за рахунок діалогів, у ній присутня жива народнорозмовна стихія. Всього на кількох сторінках автор зумів підняти ряд актуальних проблем, і, що найважче, зробив це з неперевершеним гумором, бо вважав: сміх – зброя. Як справжній патріот, він хотів бачити свій народ цивілізованим, багатим і щасливим. А це можливо лише при подоланні отих недоліків, на які чесно й відверто вказав Остап Вишня.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)