Айзек Азімов Мої роботи

Айзек Азімов
Мої роботи
(Збірка есеїв, М., ЕКСМО, 2002)
Я написав своє перше оповідання “Роббі” в травні 1939 року, коли мені було всього дев’ятнадцять років.
Моє оповідання відрізнялося від тих, що побачили світ раніше, тим, що я твердо вирішив не робити з моїх роботів символів. Вони не мали стати символами пихатості людини. Вони не мали стати прикладом людських амбіцій, які вчиняють замах на владіння Всесвишнього. Вони не мали стати новою Вавилонською вежею, що потребує покарання.
Окрім того, я не бажав, аби роботів вважали

символом меншості. Вони не мали стати жалюгідними істотами, яких несправедливо ображають, що послугувало б мені приводом для завуальованих натяків на утиски, яких зазнають євреї, чорношкірі та інші стражденні члени нашого суспільства. Природньо, що мене такий стан глибоко обурює, про що я багато разів казав в чисельних статтях та есеях – але не в оповіданнях про роботів.
В такому разі, чим же є мої роботи? Вони лише пристрої. Інструменти. Машини, які мають служити людям. І я наділів їх знанням Трьох законів. Іншими словами, робот не може вбити свого творця. Оголосивши цей надзвичайно популярний сюжет поза законом, я отримав можливість розглянути інші, більш раціональні наслідки свого вчинку.
Оскільки я розпочав писати оповідання про роботів в 1939 році, в них немає згадок про електронні компьютери, які тоді ще не були винайдені, а я не передбачив їхньої появи. Втім, я гадав, що мозок робота має до певного ступеню бути “електронним”, і саме поняття не здавалося таким, що належить далекому майбуттю. Позитрон – субатомна частинка, схожа на електрон, але така, що має протилежний елетричний заряд, – був виявлений всього за чотири роки до того, як я написав свою першу оповідку про роботів. Всі ці відкриття звучали дуже фантастично, і тому я наділив своїх роботів “позитронними мозками” і уявив собі, що їхні думки складаються з потоків позитронів, які миттєво виникають і так само миттєво припиняють існувати. В результаті серія таких оповідок отримала назву “оповідання про позитронних роботів”, але в них я не надавав особливого значення перевазі позитронів над електронами.
Спочатку я не намагався систематизувати чи навіть взагалі описувати захисні пристрої, якими, за моїми уявленнями, мали бути оснащені роботи. Одначе оскільки мені не кортіло створювати для роботів ситуації, в яких вони можуть вбити свого творця, я приділяв особливу увагу тому факту, що робот не в змозі зашкодити людині, постійно підкреслюючи, що цей закон вкорінений до його позитронного мозку.
І тому в найпершій версії оповідання “Роббі”, що побачила світ, один з героїв каже: “Він просто не може не бути вірним, добрим, таким, що любить. Він просто створений так”.
Написавши оповідання “Роббі”, яке Джон Кемпбелл з “Естаундінг сайєнс фікшн” відмовився надрукувати, я написав декілька інших оповідань, які Кемпбелл прийняв. І 21 грудня 1940 року я прийшов до нього з ідеєю про робота, яікий вміє читати думки (так з’явився “Брехун”), але Джона не влаштували жодні мої пояснення з приводу того, чому робот поводиться саме так, а не інакше. Він бажав отримати чітко сформульовані закони, які захищали б людей від роботів, аби ми змогли краще розуміти їхню поведінку. І тоді ми з ним разом розробили концепцію, яка пізніше стала називатися “Три закони роботехніки”. Ідея належала мені й була узята зі вже написаних оповідань, але конкретні формулювання (якщо я все правільно пам’ятаю) ми розробили разом.
Три закони були логічними й звучали цілком розумно. Насамперед, коли я почав писати оповідання про своїх роботів, я подумав, що треба потурбуватися про безпеку людини. Більш того, я чудово розумів, що навіть не намагаючись свідомо нанести людині шкоду, своєю бездіяльністю робот може спричинити для неї лихо. Я ніяк не міг забути цинічного твору Артура Хью Клоу “Останній декалог”, в якому десять заповідей переписані в сатирічному стилі Макіавеллі. Найчастіше цитується така: “Не вбий, але й не надто намагайся зберегти іншому життя”.
Саме з цієї причини я наполягав на тому, що Перший закон (безпека) має складатися з двох позицій:
1. Робот не може нанести шкоду людині або своєю бездіяльністю допустити, щоб людині була нанесена шкода.
Потурбувавшися про безпеку, ми вирішили перейти до Другого закону (служба). Природньо, слідуючи необхідності виконувати накази людей, робот не має забувати про їхню безпеку. Тобто, Другий закон каже:
2. Робот має підкорюватися усім наказам, які віддає людина, окрім тих випадків, коли ці накази суперечать Першому закону.
І, нарешті, нам був потрібний третій закон (обережність). Робот – коштовна машина, тобто, необхідно її берегти. Але не на шкоду безпеці та службі людині. Отже, Третій закон виглядає наступним чином:
3. Робот має піклуватися про свою безпеку у тій мірі, в якій це не протирічить Першому та Другому законам.
Зрозуміло, ці закони сформульовані в словах, що є певною мірою недосконалістю. В позитронному мозку вони уособлені в складних математичних формулах (в яких я нічого не розумію). Одначе навіть при цьому вони доволі двозначні. Що вважати за шкоду для людини? Чи має робот підкорюватись наказам, які віддає йому дитина, чи божевільний, чи людина з поганими намірами? Чи має він віддати своє вартісне й корисне існування, аби попередити незначну шкоду, яка може бути завдана не дуже важливій людині? Що є “незначна” і що є “не дуже важлива”?
На думку автора, ця двозначність не є недоробкою Трьох законів. Якби Три закони були ідеальними і не викликали жодних сумнівів, чи могли б ми написати наші оповідання? Саме в хитромудрих закутках сумнівів і лежать сюжети, яке стають підвалинами – вже вибачте за каламбур – “Міста роботів”.
Я не намагався втілити в слова Три закони в своєму оповідання “Брехун”, який з’явився в травні 1941 року. Одначе в наступному оповіданні “Хоровод”, що з’явилося в березні 1942 року, я приділив їм найприскіпливішу увагу. В цьому числі на сьомому рядку сторінки сто, один з героїв каже: “Тепер слухай. Розпочнемо з Трьох основних законів роботехніки – трьох правил, які міцно вкорінені в позитронному мозку”, і далі я їх цитую. Наскільки мені відомо, це перша поява в пресі слова “роботехніка”, яке я вигадав.
З того часу впродовж більш, ніж сорока років, коли я написав величезну кількість оповідань та романів про роботів, жодного разу не виникло такої ситуації, щоб мені довелося модифікувати Три закони. Одначе час линув, мої роботи ставали дедалі складнішими та більш різнобічними, і я відчув, що можна внести певні зміни. Таким чином, в “Роботах та Імперії”, романі, що був опублікований у 1985 році, я повів мову про те, що в достатньому ступеню просунутий робот може відчути себе зобов’язаним попередити шкоду, яка, можливо, буде завдана всьому людству в цілому, а не якомусь окремому індивідууму. Я назвав його “Нульовим законом роботехніки” і все ще продовжую над ним працювати.
Винайдення Трьох законів роботехніки – здається, найкрупніший внесок, зроблений мною в наукову фантастику. Тепер їх часто цитують навіть ті, хто не має жодного стосунку до даної області літератури, і вже точно можна сказати, що історія роботехніки не буде вважатися повною без згадки Трьох законів. В 1985 році видавництво “Джон Вайлі та сини” опублікувало “Посібник з промислової роботехніки” під редакцією Саймона Й. Нофа, і на прохання головного редактора я написав вступ стосовно Трьох законів.
Зараз автори творів наукової фантастики виробили цілісеньке море найрізноманітніших ідей, доступних іншим письменникам. Саме з цієї причини я ніколи не заперечував проти того, щоб мої колеги, які присвячують свої праці роботам, користувалися моїми Трьома законами.
Одначе я категорично виступав проти прямого їхнього цитування іншими авторами. Ставтеся до Трьох законів як до даності, але не повторюйте їх – така моя позиція! Поняття належать усім, а слова – лише мені!