100 років від дня народження Сосюри
“Відповідь”; поеми “Вчителька”, “Поет”, “ДПУ”, і найзначнішу з-поміж них – “Заводянка”. Все це дає підстави стверджувати, щовін щасливо вийшов з “непівського” психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до “перевиховання” його при верстаті (1931), ввергаючи
До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення Сосюри до свого здоров”я. 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікарні. З огляду на розв”язаний у країні терор можна припустити, що це рятує його від набагато страшнішого. Цього ж року Володимира Миколайовича виключають з компартії. Лише 1940 р., після його відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, поновлюють у лавах ВКП(б).
В ці роки В. Сосюра майже не пише,
І все ж таки “вершители судеб” визнають за краще зберегти “поета робітничої рані”, котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. 1937 р. він має змогу переїхати з родиною до нової столиці України – Києва, удостоюється ордена “Знак пошани”. У припливі нових сил і надій повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з”являється збірка “Нові поезії”, яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як “Айстра” (1934) або “Хвиля” (1934).
“Нові поезії”, а ще більше збірка “Люблю” (1939), означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.
1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епичне полотно – роман у віршах “Червоногвардієць”, який увібрав увсе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20-30-х років.
Передвоєнні книжки (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”, 1940) сповнені мотивів любові до жінки (“Марії”), природи (“Я квітку не можу зірвати”), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань.
Війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Згодом він повертається до Києва, у складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту разом із Спілкою письменників України виїздить до Уфи. Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих землях. Написаний в Башкирії славнозвісний “Лист до земляків” (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні.
1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі і 1943 р. направляється “в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну”. Співпрацює з редакцією фронтової газети “За честь Батьківщини”, виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами.
Виходять з друку збірки В. Сосюри “В годину гніву” (1942), “Під гул кривавий” (1942), з”являються численні публікації в періодиці.
З великих творів цього періоду найцікавішою є поема “Мій син” (1942-1944), що висвітлила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.
1944 р. В. Сосюра повертається до Києва, пише й водночас працює на відбудові міста. “І стало тихо так навколо, мов не було землі”, – так увічнить він першу хвилину миру в поемі “Огненні дороги” (1947).
Риси ідейно-стильової еволюції виявилися у вірші 1941 р. “Любіть Україну!”, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та Москві ( в перекладах О. Прокоф”єва та М. Ушакова), а 1951 р. спричинив до найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті “Правда” (1951, 2 лип.) “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, наростає каламутна хвиля “голобельних” виступів, у яких В. Сосюрі відмовляється у праві на громадське й літературне життя і в запопадливій “активності” заперечується вже не тільки цей вірш, а й все створене ним.
В. Сосюру перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з”являються нові книги віршів “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов”їні далі” (1957).
Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі – пише поеми “Студентка” (1947), “Вітчизна” (1949), “Україна” (1951).
Тривалий час (починаючи з 1929 р. по 1960 р.) В. Сосюра працював над твором “Мазепа”. Повертаючи із забуття зневаженного царатом гетьмана, поет веде мову про боротьбу за волю і щастя народу:
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи
І в ній, в той час страшний незгоди,
Страшну трагедію народу…
…Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї…
Він серцем біль народу чув,
Що в даль дивився крізь багнети…
Віднесена до “заборонених творів”, поема разом із грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована в журналі “Київ”. Цей великий, замислений в епічних вимірах, твір ще раз підтвердив ліричний талант В. Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення.
Поему “Мазепа” В. Сосюра писав тоді, коли його шалено цькували за вірш “Любіть Україну!”. Публічно поетові доводилось “каятись” і друкувати такі вірші, що невдовзі склали збірку “Мир”.
1960 р. В. Сосюра закінчує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що “заспівна” частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам”яті шматком втраченої поеми “Махно”. Поема багата на проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним романом “Третя Рота” (1989) поклали початок розробки і цієї теми.
Низку цікавих творів приносять книги “Близька далина” (1960) і “Поезія не спить” (1961), що виходять з робітні Сосюри попри його тяжку хворобу серця.
З великим хистом і щирістю, без розпачу й скорботи, говорить поет про красу осінньої пори у віршах, що входять до збірок “Осінні мелодії”, “Весни дихання” (1964).
У поезії В. Сосюри звучать біблійні мотиви у їхній зворушливій людяності. Утверджується народний світогляд з його мірками добра і зла. І хоча поет готовий боротись і перемагати, але ще більше він уміє любити. І прощати… Прилучаючись до ідеї безсмертя душі, сповненої добра і краси.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)