Значення поезії у віршах Пушкіна

Поет не вільний у своїй творчості. Це – перша эстетическая аксіома. Так звана “воля творчості” не має нічого загального з так называемою “волею волі”. Як ясно з геніально-простого свідчення Пушкіна, творчість вільно ніяк не в тому розумінні, щоб розум поета міг по своїй волі, по своєму заздалегідь обміркованому вибору й наміру створювати поетичні добутки. Такі Твори можуть бути тільки підробками під поезію; теперішній же поет, коли й захоче насилувати свою музу, виявити над нею свою волю волі й творчості – не може, і із цих спроб зовсім нічого не виходить. Теперішня ж воля творчості має своєю попередньою умовою пасивність, чисту потенційність розуму й волі,- воля отут належить насамперед тим поетичним образам, думкам і звукам, які самі, вільно приходять у душу, готову їх зустріти й прийняти.

И сама поетична душа вільна в тому розумінні, що в мінуту натхнення вона не зв’язана нічим далеким і противним натхненню, нічому нижчому не слухняна, а кориться лише тому, що до неї входить або приходить до неї з тої надсвідомої області, що сама душа відразу визнає иною, высшею й разом з тим своею, родною. У світі поезії душу людська не є як початок діяльного самовизначення,- тут вона визначається до дії тим, що б їй краще її й що відкривається свідомості лише в самій дійсності, тільки чрез самий досвід поетичних явищ як чогось даного понад, а не

задуманого або придуманого розумом. Якби поет міг сам складати свої добутки або хоча б тільки передбачати, що й коли йому дасть натхнення, то він не брався б за перо, щоб тільки гризти його в даремній боротьбі з “лірою” або “музою”.

Бувають віршотворці від розуму, що приймають себе й іншими іноді прийняті за поетів: зразок їх – Вольтер. Але, незважаючи на французьке утворення Пушкіна, на його незріле вільнодумство й на загальний школярський смак до нескромних жартів, він марне намагався перевести “Орлеанскую Незайману”: душу, споріднена щирій красі, могла на мінуту вістрям свого розуму стосуватися її протилежності, але ввійти в це каліцтво, надовго собі засвоїти цю чужорідну стихію було для неї неможливо. У Пушкіна є незрівнянні епіграми, а також жарту, яких нескромність зв’язана добірністю форми, не допущена до цинізму й розпливається в грайливій і добродушній веселості; це немов яскраві, легені метелика, яких бридкий червоподібний тулуб зовсім закритий і пересилено розкішними крильцями, що пурхають.

Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму, але він не позбавлений самосвідомості, И без філософського міркування щирий поет безпосередньо знає про істотний характер творчості, про його безвладну, пасивну основу. Ми бачили його опис самого процесу, як створюються поетичні добутки. В інших віршах ми знаходимо більше загальні, сумарні нариси того, що є поезія по думці або, краще сказати, по внутрішньому досвіді, по творчій самосвідомості Пушкіна. Будемо уважні: адже це сама поезія свідчить про себе вустами свого улюбленого сина, або – прозаїчніше говорячи – адже це показання експерта. Будемо уважні, але, благочестиво слухаючи голосу генія, що говорить про те, що йому всього краще відомо, не відмовимося від прав розумної критики. Адже й у точнейшей специальнонаучной експертизі не все є голос самої науки,- є неодмінно й суб’єктивний елемент, привнесений особистістю цього певного вченого; тямущий суддя помітить і виділить цю домішку. Тим більше є присутнім вона в поетичній сповіді поета про те, що становить серцевину його існування, що найтоншими нитками переплітається із всею життям його душі. Ми повинні взяти до уваги цей особистий елемент, не перебільшуючи й не применшуючи його значення й ніколи не випустити з уваги в цьому поетичному свідченні тих головних рис, які безсумнівно виражають загальну й об’єктивну правду самої справи.

У семи добутках відкриває нам Пушкін свої думки або свої внутрішні досвіди щодо істотного характеру й значення поезії, художнього генія взагалі й сьогодення покликання поета. Ці добутки – неоднакового характеру й нерівної художньої вартості – внутрішньо зв’язані між собою й представляють, по суті, лише варіації однієї головної Теми. Всі вони належать зрілій порі в житті поета: три перші, саме “Пророки”, “Поет” (“Поки не вимагає поета до священної жертви Аполлон”) і “Чернь” 17, з’явилися на порозі між отходящею юністю й наступающею змужнілістю (1826-1828 р.), а інші чотири, саме: “Поети” (“Поет, не дорожи любовию народної”), драматична сцена ” Моцарт і Сальери “, “Луна” (” чиРеве звір у лісі глухому”) і “Пам’ятник” – належать останньому семиріччю пушкінської поезії (1830- 1836 р.). Саме собою зрозуміло, що така поезія про поезію могла з’явитися тільки в другу половину життя поета: для того щоб у його душі могло зложитися хоча б саме поетичне, саме натхненне й, отже, незалежне від розумової навмисності вираження для істотного змісту пережитих творчих досвідів, насамперед потрібно було їх пережити. От чому чудове у своєму роді вірш “Муза” , при всій своїй художній принадності, не може бути прилічене до теперішніх виражень поетичної самосвідомості Пушкіна, хоча сутність поезії вже зазначена тут у самій загальній своїй рисі. Але саме занадто загальної. На початку 1821 року, коли створився цей вірш, Пушкін дозрів для художньої творчості, але не для поглиблення в його зміст. Він ішов уперед до творення багатьох геніальних добутків, але за ним, у минулому, них був ще занадто мало; його поетичний досвід не міг бути великий і ясний. Він і сам у цей перший рік свого повноліття, звертаючись назад, до минулого, бачить тільки Музу свого дитинства: У дитинстві моєму вона мене любила…

Втім, визнати тут дійсний спогад про що-небудь виразно пережитому душою поета в його дитинстві,- точніше, отроцтві або ранній юності,- було б дуже ризиковано, тим більше що літературне джерело цього добутку в наявності: Андрій Шенье 18. Звичайно, згодом тридцатисемилетний Пушкін міг взяти у своєму “Пам’ятнику” горацианскую форму й вкласти в неї власне содер-

Тому що Пушкіна в цей час набагато більше хвалять, чим читають і вивчають, то я не можу припускати, щоб багато хто знали напам’ять цей вірш, і для ясності своїх зауважень повинен привести його цілком:

* У дитинстві моєму вона мене любила

* И семиствольную цевнищу мені вручила;

* Вона слухала мені з посмішкою, і злегка

* По дзвінких шпарах порожнього очерету

* Уже награвав я слабкими перстами

* И гімни важливими, викликаними богами,

* И пісні мирні фригийских пастухів.

* З ранку до вечора в німій тіні дубів

* Прилежно я слухав урокам діви таємницею;

* И радуючи мене наградою випадкової,

* Відкинувши локони від милого чола,

* Сама з рук моїх сопілка вона брала.

* Очерет був жвавий божественним дыханьем

* И серце наповнював святим очарованьем.

З відзначених нами семи добутків перше за часом, а також і по достоїнству є знаменитий “Пророк”. Перш ніж скористатися ним для нашого завдання, ми повинні відгородити його права на привласнене йому нами значення документа або прямого поетичного самосвідчення. По думці деяких критиків, у цьому вірші зовсім немає мовлення про поезію й про покликання поета: “Пророк” Пушкіна приймається ними за дійсного, у власному змісті пророка, причому інші визнають його пророком біблійним, інші відносять його до Корана й бачать у ньому самого Мухаммеда. Почнемо із цієї другої думки, недавно висловленого в пресі й захища_ ретельно. Дійсних підстав, однак, на користь такої думки не було наведено, і ми не знаємо, звідки їх можна взяти.

Відомо, що Мухаммед на початку свого поприща віддалявся на цілі дні в близьку до Мекки пустелю Хира, де міркував про щиру віру й сильно тужив і журився про релігійне неуцтво своїх земляків-ідолопоклонників 20. От і готовий прототип для пушкінського “Пророка”! Однак чи можна знайти хоч один такого “пророка”, що не підходив би під ці два вірші? Як всім “коням запопадливим” властиво швидко бігати, так всім “пророкам” властиво нудитися духовною спрагою й тягнутися в похмурій пустелі: адже цим всі вони й відрізняються від простих обивателів, яким більш властиво нудитися жаждою телесною і які не стільки тягнуться в пустелі, скільки їздять і прогулюються в місцях населених і освітлених. А “пророки” – ті все віддалялися в пустелю.

Про Пушкіна різні люди бували різної думки. Але, здається, ніхто ніколи не визнавав за ним безсмаку й слабоумства. Але який високий ступінь безсмаку потрібна був би для того, щоб сварити “поденниками” дійсних поденників і докоряти людей, що матеріально бідують, за цей їхній нестаток; і який найвищий ступінь слабоумства потрібна була б для гого, щоб зобразити поета, що сперечається з дійсними поденниками про статую Аполлона Бельведерского! Але ж саме такий безмежний безсмак і таке безмежне слабоумство довелося б приписати Пушкіну, якщо тільки його “народ” визнати за дійсний простий народ і в презирливо-гнівній відразі й ворожнечі поета до цього народу бачити прояв “аристократизму”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Значення поезії у віршах Пушкіна

Categories: Нові твори

Links