Вишенський Іван Короткослівна відповідь Феодула

Вишенський І. Твори / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і приміт. В. Шевчука. – К.: Дніпро, 1986. – 247 с.
КОРОТКОСЛІВНА ВІДПОВІДЬ ФЕОДУЛА1, ЯКИЙ СКИТУЄ У СВЯТІЙ АФОНСЬКІЙ ГОРІ, НА БЕЗБОЖНЕ, НАКЛЕПНИЦЬКЕ, БРЕХЛИВЕ В ТЕПЕРІШНЬОМУ ВІЦІ ПО-ПОГАНСЬКОМУ, А НЕ ПО-ЄВАНГЕЛЬСЬКОМУ МУДРУЮЧЕ ПИСАННЯ ПЕТРА СКАРГИ ЩОДО ОПИСАНОГО ПОРЯДКУ І ЄДНОСТІ БОЖОГО КОСТЬОЛУ ПІД ОДНИМ ПАСТИРЕМ І ПРО ГРЕЦЬКЕ ТА РУСЬКЕ ВІДСТУПНИЦТВО ВІД ТІЄЇ ЄДНОСТІ

“Ваше ж слово хай буде стах, так”, “ні, ні”. А що більше над це, то те від лукавого”2.

“Щоб більше не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, щоб були ми правдомовні в любові і в усьому зростали в нього, а він – голова, Христос”3.

ПРАВОСЛАВНИМ ХРИСТИЯНАМ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ СХІДНІЙ ЦЕРКВІ, СИНАМ МАЛОЇ РУСІЇ В ГОСПОДІ РАДУВАТИСЯ!

Ознаймовую вашу милість, що від Александрії, за повелінням святійшого александрійського патріарха Мелетія, прислано на Святу гору списаний ієродияконом Ісааком Скаржин твір і звелено відповісти правдою супроти неправди, без байкослів’я, риторичних викрутасів. а просто, по-євангельському. Оскільки патріарх сам лядської мови не знає і біля себе таких людей, щоб переклали з лядської мови на еллінську не має, через те, відаючи, що байки й неправда, а не істина, є в тому Скаржиному

писанні, послав його до мене на Святу гору і звелів тільки викрити неправду, а не бавитися суперечками, від яких ніякої не буває користі. Цьому повелінню я, либонь, через потребу ледве покорився, оскільки його байки творять уважливій людині щодо бога велике сум’яття через мирський та єретичний дух і гублять тепло і любов до солодощів божої пам’яті. Однак, послухавши звелене мені від божого архієрея. І, палаючи більшою, ніж природна, любов’ю до вас, брати руського народу, і побоюючись, щоб десь не зав’яз у мережі того писання котрийсь із братів моєї улюбленої Русі (те писання і Скарга назвав “ловом”) і не відступив од вічно живого бога, я прочитав, хоч і не солодко було, а бридко, ту складену Скаржину лжу, від смаку якої, воістину вам кажу, мало не виблював, дивуючись тій смертенній потраві латинського мудрування, котру коли хто захоче споживати з осолодою, отруїться і нагло здохне від невір’я. Уже-бо і хвалився перед королем той ловець, мовлячи, що для того, вістить, трудився, милостивий королю, відновити ті книжки, які видав був сімнадцять років тому4, оскільки вичерпалися, бо вони, каже, великий пожиток у лові вчинили, тобто половили багатьох гідних із руського народу на вічну погибель. Там-таки і те виклав: тому ті книжки натепер вичерпалися, бо багатша Русь, викупивши їх, попалила.

Чи не бачиш, улюблений брате, євангельського проповідника, так званого єзуїту, що він на першому кроці кинув на руський народ фальш, брехню, заздрість та ворожнечу. А що ж можна далі почути правдешнього в тому писанні? Воістину правдиво сказав і не дав тому [істинного] писання, бо це є таємна й неправдива ловитва, а не істинна і явна правда й проповідь євангельської науки.

Хочу запитати тебе на цьому місці, проповідниче Христової науки: хто це з багатшої Русі попалив ті книжки, викупивши їх? Чому ж не називаєш? Хто тобі забороняє казати правду, чому утаюєш такий їхній лихий учинок, тобто книгопаління твоїх творів? Чи не бачиш, як брехнею збуджуєш свого короля на гнів супроти руського народу? Чи така істинна проповідь на таємній вечері – від Іоанна: “Отче, заховай в ім’я своє їх, яких дав ти мені, щоб, як ми, єдині були”5, то тоді хай буде і Русь лжа! Збережи, господи, руський народ од латинської брехні, оскільки вона йде від лукавого! Про це досить.

Прочитавши те Скаржине писання, я зрозумів, що за дух йому шептав, коли писав він його. Не знаю, чи ваша милість пам’ятаєте ту історію про Єпіфанія Кіпрського6, який від одного юнака-оратора, що не міг слова перемогти молитвою, духа велемовного прогнав, і той юнак у простоті та невченості тоді показав себе, як простий мужичок. Отож той дух, виходячи з того чоловіка, кричав на Єпіфанія, кажучи: “Чи ти, виганяючи мене з моєї давно уфундованої оселі, знаєш, – мовив, – хто я такий?” Відповів Єпіфаній, не дозволяючи посилатися на боже ймення: хай скаже, хто ж він такий. Дух мовить: “Я, – вістить, – в Орігені-єретику7 жив і через мою вправність та злі підступи Оріген склав ті неправдиві книги”. Не вірячи тому, Єпіфаній наказав духові: хай щось скаже із написаного в Орігенових книгах. Тоді лукавий дух почав по порядку, як можна швидко, читати Орігеновий твір про латинський чистець та інші єресі. Єпіфаній, слухаючи те, пізнав, що правду сказав той дух, котрий в єретику Орігені діяв, і прославив бога за звільнення юнака від того нестерпного ораторського велемовного, нечистого, диявольського духу. Отож, гадаємо, коли б був другий Єпіфаній, сильний у молитві, напевне б, і Скаргу, коли б той сам добровільно захотів, звільнив би від того недугу; тоді б пізнав Скарга, що за дух ту роботу неправдивого писання і наклепів його примусив складати. Але, бачу, немає достойного Єпіфанія, бо покорився тому духу з усім бажанням серця та думки і навіки записав себе зі своїми єдиномудренними; бог же не примушує нікого силою, а дає змогу провадити цей вік, як людина сама того хоче. Згаданий же юнак не від науки, а від простоти був прихопив того духа, і через це його бог, як творіння своє, звільнив через чудотворця Єпіфанія. А тепер латинці з дитинства й до старості тієї вправності та неправдивого вчення навчаються, тому їх від того недугу і бог не звільнить, оскільки з роду в рід те своїм нащадкам передають і, один за одним із цього життя відходячи, як вічне дідицтво, передають цю мирську мудрість один одному і утверджують це упривілейованими заповітами. Але хай вони тим широким шляхом хитрості та неправдивої науки мандрують, як собі хочуть. Ви ж, благочестивий руський народе, мандруйте в цьому житті тісним євангельським шляхом, щоб доступитися широких просторів вічного життя й царства небесного, чого вас, господи, сподоби. Амінь!

Там отож, на тому всесвітньому позорищі всі станемо перед Христом і тоді за наслідком побачимо, хто буде ліпший – латина а чи греки з руссю. Хай нині латина по-фарисейському хвалиться, хай у багатстві зі згаданим багачем багатиться, хай у славі князем віку цього виноситься, хай для розмноження земної честі та достоїнства з поганами шириться і множиться, а ми, православні, терпимо, а ми оганьблені, ми в нарузі й осміянні будемо, а ми утиснені, убогі й голодні, а ми смиряймося й принижуймося, а ми гіршими не станемо, хоч і змаліємо, але вдячно цей хрест несімо. Мало є доброго і мало тих, що спасуться, мало вибраних, і мало в кому спасіння хоче віднайтися. “Не лякайся, – каже, – черідко мала, бо сподобалося отцю вашому дати вам царство”8. І коли б нас на те стало, щоб ми суперечили тій неправді, латині відповідали і латину суперечкою перемогли – це нічого, жодного пожитку ані нам, ані їм не принесе, тільки заведе зваду й велику ворожнечу, бо латину і сам Христос, не тільки ми, не приведе у віру. Уже-бо до решти вони у тому невір’ї заматеріли, уже-бо до решти у світолюбності потонули, отож покиньмо їх рятувати і витягати з тієї світолюбної погибелі, щоб самим із ними не загрузнути й не потонути, як це сталося іншим єпископам – ви в цьому переконалися. Себе стережімо, про себе чинімо старання, щоб не бути потопленими в цьому віці й щоб вічно не загинути. А до того ж і Христос, і апостоли, а найбільше Павло, забороняючи нам суперечки про віру й закон з незціленими, не велять перлів своїх розсипати перед свиньми9. Павло ж до Тита й до корінфян каже так: “Вистерігайсь нерозумних змагань, і родоводів, і спорів, і суперечок про закон, бо вони некорисні й марні” 10 І “коли ж хто сперечатися хоче – ми такого звичаю не маємо, ані церкви божі”11, або: “Людини-єретика по першім та другім наставленні відрікайся; знавши, що зіпсувався такий та грішить, і він сам себе засудив”12. Іоанн Богослов каже: “Коли хто приходить до вас і цього вчення не приносить, не приймайте його, не радуйтеся йому і не розмовляйте” та інше. Досить нам того, коли ми правовірні й православні. Досить нам знати про себе і про своїх однодумців та ближніх! Тих утверджуймо і згадуймо через знання нашого православ’я писанням, наукою, друкуванням книг, училищами і задовольняймося від здобутків наших. А латину зовсім у всьому запишімо і не питаймо їх ні про що, як нібито мудрих; не слухаймо їхньої науки та неправдивого православ’я, бо вони на спокусу; так само і їхньої вправності не навчаймося для своєї науки й просвіти; не біймося їхньої влади й начальства; не дивуймося, що вони множаться і ширяться! Хай будуть вони, як є! Ми ж будемо перед їхніми очима, за Євангелієм, прості, дурні й незлобиві. Досить нам спасти себе самих. Однак, щоб не гадала латина, що ми не здатні розпізнати прицукрованої брехні їхнього солодкослів’я, по порядку ідучи через писання Скарги, почавши від передмови, зверненої до короля, і до третього розділу, де показує знаки, за якими пізнається правдива божа церква, вибравши головніші стовпи того фундаменту, супротивні духовному розуму його слова, поставлю їх перед ваші очі на плац, як голі й брудні перед євангельською та апостольською згодою, – ви-бо, православні християни і всілякий читальнику, дивлячись на них, розсудите, що то явна антихристова брехня, а не євангельська правда.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Вишенський Іван Короткослівна відповідь Феодула