Вірші Вітмена


У 1855 році 36-річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам набрав і сам надрукував невелику книжку у дев’яносто п’ять сторінок. Мала вона назву “Листя трави” і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні читачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозуміли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збентежили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погляду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці рядки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зовнішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби лягають вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накреслюється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись. Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким самим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уявлення про “поетичне” “непоетичне”. Своє поетичне гасло поет висловив так: “Все


приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги”.

Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подолати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спостерігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.

Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою людської спільноти, її самобутнім голосом:

Перший, хто зустрінеться на моєму шляху, Якщо ти, проходячи повз мене, захочеш заговорити до мене, то чого б тобі не заговорити до мене? Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?

Минуло чимало років, перш ніж “Листя трави” знайшло своїх шанувальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли читачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.

Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі “Пісня про себе”. Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки “я” Вітмена розростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.

Я славлю себе і оспівую себе, І що я приймаю, приймете й ви, Бо кожен атом, який належить мені, належить і вам,-

Так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він знаходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому, що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найважливіші для розуміння творчості Вітмена тези: “Природа – це символ духу”, “Творення краси є мистецтво”.

Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гармонія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважають у “Поемі про себе”. У простих і звичних речах Вітмен побачив прояви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосередньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й запитала: “Що таке трава?” Що може відповісти поет? Це прапор моїх почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить про те, що смерті насправді немає.

Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкретних, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати, співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці – ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.

Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення про сутність поезії, про “поетичне” і “непоетичне”. Емоційна, духовна наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці з поетом.

Творчість великого американського поета-новатора В. Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, “коли втрачають зміст слова і предмети”. Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій “Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твір – свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я, Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине. Звідки ж береться внутрішня досконалість поета? Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку. Образ “літньої травинки” символізує новий Всесвіт, в основі якого не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. “Брунатні мурахи”, “незліченні стебла”, “чоловіки та жінки” – все живе у ньому за одним законом (“Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон”).

Вітмен використовує художній прийом “каталогу”, об’єднуючи численні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них, І сутність моя десь така, як у всіх них. Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе. Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, “що основа творіння – це любов”. А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі ступнею. Звідти так і зринуть сто любовей… Саме тому і співає поет свій гімн Землі: Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле. …Усміхнися, бо йде твій коханець. А “небесні закони ще треба доробляти і виправляти” – вважає поет.

Зухвале сонячне світло, Ти освітлюєш тільки поверхні, а я виявляю і поверхні і глибини. Поет пропонує відкинути старих богів (“Стільки ж божеського, а може й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові, шану”) і робить висновок:

Надприроднє – то все пусть, Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

Отже, найвища цінність – це Людина. З чого ж складається її “Я”? З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря (“Я частинка твоя невіддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу”), з усіх живих істот, з душ усіх людей (“Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки, безвір’я), з невідомості (“це не хаос, не смерть – це форма, єдність, це план… це вічне життя, це Щастя”). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він заповідає себе землі, “щоб прорости травою, яку люблю”.

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Я-травинка може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони – вважає Вітмен.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірші Вітмена

Categories: Твори з української літератури

Links