Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька”


В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у вікна горниці й, склавши руки під грудьми та похитуючи головами, шепочуться. Дітлахи нишпорять поміж спідницями, дряпаються на вікна й прилипають до шибок, широко, з таємним жахом і цікавістю роздираючи очі. Вони нічого не бачать через бабів, що товчуться в хаті, але їм все-таки страшно, їх здирають із вікон, дають штовханів та ляпасів, одначе вони не плачуть, – не до того.

На груші, на самому вершечку, сидить Сашко, кидає сухими гіллячками в хлопців і огризається. Він сховався туди від бабки Соломії та тітки Катрі. Вони трохи не розірвали того чортового лобуряку, шибеника. Та де ж, нікого не питаючи, – там же розумне таке, що господи! – нікому ні слова не бовкнувши, схопився на коня та й гайнув у Соковате по лікаря! От-от має приїхати дохтурка. А що тут може та дохтурка зробити? Навіщо вона, на якого ката? На той світ заправторити? З тих дохтурів тільки й того, що після них попа клич.

Прийшлось зараз же запрягать у воза коней та мерщій гнати на хутори по бабу Чаплю. Думали, що якось бог поможе і без баби обійдеться,


але як той розумник, школяр отой чортів, вихопився з дохтуркою, то треба ж рятуватися.

Тепер баба Чапля вже порається, слава, богу, біля Сидоренчихи.

Чоловіків ні в хаті, ні на подвір’ї не видко. Котрі в полі косять, яких погнали на окопи, а більшість на війні.

День сонячний, ясно-небий, тільки де-не-де пухнаті сиві кужелі випинаються з-за обрію. Вчора був великий дощ, і трава ще пом’ята й зализана від його.

Сашко часом злізає трохи нижче, шепотом кличе Юхима, свого товариша, й питається, як там у хаті. Юхим, довгообразий, з великими чорними очима, гострим підборіддям, у студентському позеленілому картузі, моргає йому й хита головою, мовляв – нічого, не турбуйся. Сашко завзято спльовує вниз і перекривлює бабів. Від того, що він перехилився вниз, лице йому червоніє й очі робляться пукатими. Одного чобота йому здерли, як ловили за ноги, коли він тікав на грушу, картуз загубив сам. Біляве волосся, жовте на кінчиках, стирчить наперед сердито й уперто.

– А ти сиди там, сиди!

– “Сиди там, сиди!”

– От я тебе перекривлю! Аж на кутні засмієшся! Ач, яке добре! Мати помирає, а воно сидить на груші та з людей сміється! От так тепер по тих школах вчать.

– “По школах!” Боюсь я вас.

І Сашко знов лізе вгору й дивиться на шлях, що в’ється поза церквою. Але там не видко ще дохтурської брички. Тільки череда, розсипавшись по царині, мляво пересовується вздовж дороги.

В горниці на полу лежить Явдоха Сидоренчиха. Вона родить уже другу добу. Два дні й дві ночі в хаті стояв несамовитий крик її, зойк, верещання дітей. Губи її блідо-сині, покусані, запечені нелюдською мукою; руки й щоки подряпані нігтями; волосся розпатлалось, кілька раз промокало, потім висихало і збилось у тонкі, немов з личаків, пасми. Тепер вона, заціпивши зуби, мичить, як замкнена в хліву корова, корчиться й божевільно закочує жовті, з червоними жилками баньки під лоба. Жовте, спухле, з синяками лице вкрите потом і здається – намазане салом. Коліна підняті догори, й живіт випинається над грудьми. Коли до неї звертаються, вона вже нічого не чує й не розуміє. І, здається, коли б загорілася хата, вона б так само лежала, корчилась і закочувала очі.

Коло полу стоїть лава. На лаві ночви, миски, макітри, ложки, віхті соломи, попіл. Біля Явдохи помалу порається баба Чапля, маленька бабуся з червоними, без вій, гостренькими оченятками і маленьким ротиком, зібраним докупи, як зашморгнутий кисет. Вона знає своє діло й не хапається.

В хаті ще душ п’ять бабів з засуканими рукавами, спітнілих, червоних, стомлених. Дух спертий, кислий, тяжкий, пахне кожухами, сирівцем, паленою соломою. З вікон на стіл лягли червоно-жовті смуги сонця й золотять на стіні старі запорошені рожі з паперу.

Баба Чапля щось шепоче про себе й великою ложкою колотить у мисці воду, попіл, сіль, товчене шкло й мочу маленької дитини. Баби пильно, з побожним страхом і напруженими очима стежать за кожним її рухом. Маленька, сухенька, червоноока й висхла, як грушка-кисличка, вся в темному, вона здається їм страшною і могутньою.

Породілля стогне, скреготить зубами, наче кусає сахар, йорзає ногами, синіми на литках, покусаними блохами, з довгими й задертими догори, як полозки санчат, великими пальцями. Баба Чапля починає голосніше шепотіти:

– Алілуя на березі, під берегом, на сірому камені. Там стояли три архангели. Один Масаїл, другий Самаїл, третій Гавраїл. Один мішає, другий надихає, третій випихає.

Явдоха скрикує, потім рявкає зо всеї сили, криво набік роззявивши рота, корчиться, сова ногами, дряпа руками круг себе й кричить так, що дзвенять шибки в вікнах. Баби ворушаться, хрестяться, непокійно мнуться, й на лицях їм такий вираз, ніби це їх корчить і вони от-от самі закричать. Але баба Чапля спокійно колотить у мисці і шепотить. Потім озирається до бабів, киває їм і кладе ложку на лаву.

– Держіть. – коротко каже вона, показуючи на Явдоху.

Одна залазить на піл і від стіни тримає Явдоху; друга держить за ноги, третя за голову. Всі шепочуть молитви й схвильовано, з страхом зиркають на бабу Чаплю. Тепер саме починається справжнє виганяння чорта.

Баба Чапля бере миску в обидві руки, щось стиха шепоче над нею, схилившись і дивлячись у густу, сіру мішанину. Потім повертається з нею на схід, дмухає, далі на захід і дмухає. Так на всі боки. Тоді ще щось шепоче в миску і, кивнувши бабам, щоб держали, підносить миску до рота Явдосі.

Явдоха мичить, рветься, реве, і з очей, як у замученої коняки, котяться буйні каламутні сльози. Вона не чує нічого й не бачить спасенної миски, що має врятувати її.

– Явдохо! – стиха кличе баба Чапля. – Явдохо, випий.

Явдоха сіпається, хрипить, а за нею сіпаються й хитаються баби, що держать. Тоді баба Чапля велить ще одній бабі ножем роззявити рота Явдосі. Під крик Явдохи рота роззявляють, і баба Чапля вливає туди з миски. Густа, смердюча мішанина ллється на щоки, на шию, на плечі Явдосі. Явдоха вмить стихає, якусь хвилину лежить, немов здивована, потім ще з більшою силою несамовито кидається, вибиває миску з рук баби Чаплі, виривається, схоплюється й хоче бігти. Але її знов хапають, кладуть, тримають. Баби зовсім перелякані, сопуть, тупцюють біля полу. Тільки баба Чапля не турбується, не тупцює й не лякається. Вона все знає, її нічим не здивуєш. Мовчазна, маленька, сухенька – вона знає своє діло.

– Держіть, держіть. – каже вона так, ніби ті піймали курча. – Все буде добре. Це в і н виходить. Алілуя, алілуя, алілуя. – Потім заплющує свої червоні оченятка, стоїть так якусь мить і тоді говорить: – А тепер, тіточки, треба виганяти. Ви двоє держіть, а ви двоє мніть черево. Місіть, як у діжці. Руками, руками!. От тако. Ну!

Дві баби нерішуче стають біля живота Явдохи, як біля діжі, і, подивляючись на бабу Чаплю, чи так вони роблять, починають злегка надушувати на черево.

– Дужче, дужче! Добре місіть. Чого мнетесь! Баби натискують дужче, входять в азарт і вже місять з усіх сил. Явдоха витріщає очі, задихається, не може кричати, і з рота її дико, шматками виривається несамовитий звірячий рев.

Але в цей мент на подвір’ї чути дзеленчання дзвоників, тупотіння коней, гомін, крики. Баби, ті, що не місять, кидаються до вікон і зараз же з жахом шепочуть:

– Дохтурка приїхала! Дохтурка! Швидше, тіточки, швидше!

Тіточки починають ще з дужчим завзяттям місити Явдоху.

Двері прожогом розчиняються, й у хату швидко входить дохтурка. Місильниці озираються, але не кидають своєї роботи. Баба Чапля стоїть, дивиться на Явдоху і щось серйозно та суворо шепоче. Дохтурки вона ніби не помічає.

– Що ви робите?! – скрикує дохтурка й кидається до полу. Баби спиняються й дивляться на неї, витираючи голими руками піт, що рясно вкрив їхні червоні, розпалені лиця. Явдоха лежить тихо, зомліла.

Але, придивившись до дохтурки, баби дивуються: це не дохтурка, а якась собі панночка, молоденька, гарненька: зовсім дівчина! Білява, рум’яна, на голові легесенький, у квіточках капелюх, біленьке, як з павутиння, платтячко на ній, – тільки до танців. Страх їхній опадає, й вони з посмішкою перезираються. Баба Чапля скоса тільки раз зирка на панночку й каже бабам:

– Дайте пір’їну, треба в носі полоскотать: зомліла Явдоха.

Тим часом дохтурка підходить до полу, одпиха тітку Катрю, бере за руку Явдоху й тримає так для чогось. Сама дивиться їй в обличчя. Потім починає розпитувати, що, як, коли. Голосок її ніжний, дзвінкий, вії на очах білі, як льон, довгі, а очі великі, сірі. Верхня губа, як у дітей, задерта догори.

Баби-відповідають знехотя, поглядаючи на бабу Чаплю. Та посміхається тонесенькою, як волосинка, посмішечкою, а оченятка без вій, червоні, гостренькі дивляться вбік.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька”

Categories: Твори з української літератури

Links