Винниченко Володимир Кирилович Терень

Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав.

Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху.

Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, що тікав у жовто-синю далечінь. Тепер, принаймні на цю ніч, можна було бути спокійним, її я постановив провести в першому селі, в якій-небудь клуні, на весняному, запашному,

як чай, сіні, про себе показуючи язика всім тим, кому дуже хотілося знати, де я.

Дорога, майнувши сірим хвостом, безшумно сховалася в зелені хлібів. Над моєю головою, вирисовуючи незримі вісімки, кружляла зграя веселих вечірніх мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, і звідти віяло вогким, густим духом свіжокошеного сіна.

Я веселіше підтягнув на плечі клунок, поправив солдатського картуза, якого на мене начепили для поважнішої конспірації, і, стараючись ступати в такт косі, бадьоро пішов уперед.

Несподівано сажнів за п’ятнадцять переді мною я побачив чоловіка. Де він був десі, я не міг збагнути: дорога

ніби весь час була порожня.

Подорожній щось робив ідучи: витирався чи сякався безперестанку. Посувався він помалу, ступаючи важко й розмірене, немов несучи на плечах відро з водою. Часом він устромлявся в кругле червоне лице місяця, що сходив над далекою смугою лісу й був подібний до червонопикої баби, яка цікаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тоді контури подорожнього ставали чіткими й темними.

Я надав ходи, – удвох веселіше йти. Але чоловік ніби знав, що я рішив його наздоганяти, взяв і сів під хлібом.

Мені стало видко тільки його чорний кашкет з тьмяним відблиском місяця на козиркові.

– Доброго здоров’я!

Я сказав це здалеку і навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помітив того, що робив подорожній. Він сидів і плакав, безперестанку витираючи очі темною хусткою.

Одначе це не зробило на його ніякого вражіння. Подорожній спокійно зиркнув на мене і плакав далі.

– Добрий вечір! – уперто повторив я. – Спочиваєте?

Він одняв хустку від очей і став кліпати ними на мене. Чи від світла місяця, чи чого іншого лице його було жовто-буре, як осінній зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з міді вибите, лице. А повіки очей ярко-червоні, неначе вивернуті. Виявлялось – він не плакав, а тільки витирав свої хворі очі!.

– Добрий вечір. – привітно сказав він, дивлячись на мене, трохи зігнувши голову на плече, – проти місяця, мабуть, було йому трудно дивитись. І як тільки він сказав ці слова, лице зразу стало м’яким, ваблячим, нітрохи не понурим, як здавалось.

– Спочиваєте? – ще раз спитав я.

– Та от чортові очі!. – з ласкавим непорозумінням хитнув він угору головою, показуючи мені їх. – Болять та й болять, бодай би вони вже видужали. Три года, як страдаю ними. Пороху дуже не люблять. Як порох, так плачу. А сьогодня пройшов у Гуляйполе і – чисте горе. З служби на побивку? Садітьця.

Він навіть трохи посунувся, неначе те місце, де він сидів, було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку і сів.

– Е, я з служби давно, – зітхнув я, – іду роботи шукать, де бог дасть.

– На економію?

– Де буде. На економію то й на економію, у мужика то й у мужика.

Парубок хитав головою, цілком мене розуміючи.

– А мені от таке горе, що нікуди: очі! Він знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.

Місяць, немов зацікавлений нами, підліз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть, від цікавості й серйозності нашої теми він трошки зблід, і лице його стало менше. Далина степу стала темнішою, туманнішою, а біля нас ясніше.

– А в нашого попа якраз одійшов учора наймит. – з-під хустки сказав парубок.

– Е? От і робота, диви, попадається!

Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попівського наймита.

І помиї винось, і снопи в’яжи, і п’яного попа спати вкладай, і попаді кошика носи. Різноманітність велика, але стомлююча.

– А це далеко?

– Ні, ось тут, за тим лісом. Верстов п’ятнадцять. Між нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий в сірий грубий папір. Парубок, витерши очі, підсунув його трошки ближче до себе.

– Гостинці? – хитнув я головою на пакунок.

– Е, де там! – І, раптом засміявшись, додав: – А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собі у Гуляйполі. От тут, за станцією, містечко. У нас мені не продають. Сердиті на мене. Ну, так я в Гуляйполе.

– За бумагою?

– Атож. Я пісні складаю та записую на бумагу. Раньше так пам’ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую.

Він говорив просто й з ласкавою посмішкою, як про цілком звичайну річ.

Я подивився на пакунок, на великі, порепані від роботи руки, на мідяне квадратове лице парубка.

– А за що ж на вас сердяться? За пісні, мабуть?

– Атож. За пісні й сердяться. Не люблять.

– Ану, прокажіть мені хоч одну. Я охотник до пісень. Можете?

Мені хотілось послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.

– А чому б ні? – охоче згодився він. Мабуть, привик уже до уваги й навіть не соромився. – Якої хочете: смішної чи сумної?

Я на хвилинку завагався. “Смішна” десь буде така, що від неї стане тільки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.

– Сумної то й сумної. Мені все одно.

Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.

Мені відразу ж, з перших строф її, стало легко: пісня парубка була справді сумна. В ній просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як співалося в пісні, “солодкий цукор мішають з гіркими сльозами”, “за копійку душі порять, за дві винимають”.

Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про “солодкий цукор з гіркими сльозами”. Ввижалося – місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.

Потім я попрохав “смішної”. В “смішній” було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.

– Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, – з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).

В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе – сіренького, миршавого, звичайнісінького.

Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.

– А ви давно складаєте пісні?

О, ще змалечку! Е, коби б він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні – бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке – зветься його село).

– Ну, та я не послухав. Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб’ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде. Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться.

Он яка справа виходила!

– Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть.

– А можуть. – добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.

– Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.

– Е! Я вам так скажу! – махнув він хусткою. – Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться – не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду. Але час, здавться, йти? Га? Ходім помаленьку?

Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.

Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, “цукерники”, помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб’ють йому печінок.

Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.

– Ну, то не йдіть зо мною разом. – аж зупинився він і серйозно подивився на мене. – До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.

– Чого так?

– Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляй-поля, то й накладуть.

– Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть.

Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Винниченко Володимир Кирилович Терень

Categories: Твори з української літератури

Links