Урони діда Сергія (твір-оповідання)

ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ

Урони діда Сергія (твір-оповідання)

Щоліта я відпочиваю в бабусі в мальовничому селі Піски, на околиці якого протікає вузенька річечка, а далі стіною стоїть сосновий ліс. Щодня з друзями ми ходили чи то на річку купатися і ловити рибу, чи то в ліс по гриби. Канікули в селі проходили ідеально, аби не дід Сергій, сусід бабусі. Не можна було повз нього пройти, щоб не отримати зауваження: не плюйте на землю, не галасуйте, не стрибайте з високого берега в мілку річку, не розводьте біля лісу вогнище. Хлопцям ще нічого – вони не живуть з дідом Сергієм поруч. А от мені діставалося на горіхи від сусіда частенько. Я жалівся бабусі на прискіпливого діда, а вона лише посміхалася: прислухайся, дитино, до порад, сусід – мудра людина.

Той день видався дуже спекотним. На небі не було жодної хмаринки. Ніч не принесла прохолоди, під ранок не випала роса, а вдень налетів поривчастий вітер, зашумиш сосни, за лісом зарокотав грім. Надходила гроза. Ще ясне вранці небо потемніло, між важкими чорними хмарами снували величезні яскраві блискавки, з тріском падаючи на ліс. Усі чекали дощу, але жодна крапля не впала на спраглу землю.

Стривожені селяни повиходили з хат і, вдивляючись у небо, скрушно хитали головами. Вийшов на вулицю і дід Сергій. Саме від нього я вперше почув вислів “суха гроза”. Дід звернув нашу увагу на зграї птахів, які дружно летіли в одному напрямку – подалі від лісу, а коли з просіки потягло жовтим димом, люди зрозуміли, що сталася біда: блискавка вдарила в дерево і підпалила сосняк. Я запанікував, а коли вже готовий був кудись бігти і щось робити, мене зупинив спокійний голос діда Сергія. Він пояснював односельцям, що пожежа йде низом, адже дим жовтий. Коли б вогонь захопив дерева від верхівок до підніжжя, дим був би чорним. Коли пожежа низова, горять підлісок, підстилка, кущі й молоді дерева, а тому люди ще можуть урятувати свої обійстя.

Дід, Сергій наказав односельцям брати лопати, граблі, пилки, сокири і повів людей на просіку. Підлітки допомагали старшим: рубали дерева, розширюючи просіку, згрібали підстилку, виносили з лісу галуззя. За наказом діда Сергія друг Артем виліз на найвищу сосну, щоб визначити, чи далеко від села вогонь. Незабаром хлопець зліз із дерева і сказав, що вогонь ще далеченько, але наближається до села з великою швидкістю. Я помітив, як перезирнулися чоловіки, почувши цю звістку, адже вони добре розуміли, що просіка не зупинить вогонь. І тоді дід Сергій наказав зносити зрубані дерева, сухі гілки, підстилку та скидати їх на купи, роблячи на просіці високий вал. Селяни дружно працювали до того часу, поки диму було ще мало, а коли вже стало важко дихати, то жінки й діти відійшли до річки. На просіці залишилися дід Сергій і молодші чоловіки. Здалеку ми спостерігали, як до села наближається стіна живого вогню. Дощем летіли іскри, сувої жовтого диму піднімалися високо вгору. Раптом у чоловіків у руках з’явилися смолоскипи. За командою діда Сергія селяни підпалили всю загороду. Дві стіни вогню грудьми зійшлися у двобої, полум’я піднялося ледь не до неба і раптом, немов підрізане, упало на землю. Селяни кинулися засипати останні іскри, і через деякий час усе закінчилося.

Зморені, закіптюжені, але щасливі люди розсілися на бабусиному подвір’ї, обговорюючи свою запеклу боротьбу з пожежею. Хлопці почали розпитувати в діда Сергія, чому зустрічний вогонь загасив пожежу, адже на просіці було таке вогнище, що можна було спалити цілий світ. Посміхаючись у сиві вуса, старий сусіда, який свого часу вчився в школі лише декілька років, пояснив нам, розумникам, що зустрічний вогонь спалив на просіці ввесь кисень, і вона заповнилася вуглекислим газом, який і знищив вогонь. Так ми отримали не тільки урок із фізики, а ще й урок мужності і життєвої мудрості.

Урони діда Сергія (твір-оповідання)