Україна в серцi i поезiї Олександра Олеся

Олександр Олесь творив у складних умовах пiднесення визвольної борнi рiдного народу, що завершилася 1917 року проголошенням державностi України та її трагiчного краху. На його творчiсть вплинула трагедiя україн-ського народу, який не знайшов у собi сили визволитися з-пiд колонiаль ного ярма, i болiснi переживання серця, вiдкритого до краси i любовi, але змушеного постiйно сприймати удари зла. М. Грушевський зазначив, що в поезiї О. Олеся вiдбилися настрої передових кiл громадянства: “Україна дiстала поета-лiрика, котрого виглядала вiд часiв Шевченка! “

Поет прагнув поетичним словом виховати нацiональну гiднiсть українцiв, тому у його творчiй спадщинi так багато мiсця вiдведено Українi. Вiн постiйно шукав таких виражальних засобiв, якi з найбiльшою точнiстю могли б вiдобразити любов i захоплення Україною:

Жита з волошками, i луки, i гаї,

I всi розкошi веснянi,

Всю вроду, всю красу безкраю,

В словах, в пiснi мої.

Доля України весь час хвилювала Олеся, не давала його серцю спокою. На її степах та луках розквiтали йому квiти щастя, спiвали i плакали солов’ї, оживала казка дитинства. Тому так болiла його душа, коли перед ним поставала тогочасна дiйснiсть. 1906 року вiн написав:

Прокляття, розпач i ганьба!

Усю пройшов я Україну,

I сам не знаю, де спочину

I де не стрiну я раба.

1903 року поет побував на вiдкриттi пам’ятника Котляревському, i саме тодi вiдбувся його остаточний вибiр – усвiдомлення свого нацiонального покликання. Вiдтодi в кожному вiршi билося переповнене любов’ю до України поетове серце. У поезiях “Для всiх ти мертва i смiшна…”, “Ой не квiтни, весно – мiй народ в кайданах…”, “Садок. Пани. Московська мова…”, “О правда! Мiй народ смiшний безкрає…” знайшло своє вiдображення осмислення поетом-патрiотом долi рiдної землi, її минулого i сучасного:

Нi! Хочу лiру я розбити,

Узяти сурму мiдну

Iз нею з гiр мерцiв будить

I Україну бiдну.

Та ось наступають передреволюцiйнi роки – i у поезiях 1916-1917 рокiв звучать i надiї, i заклики, i докiр, i сподiвання. Ми нiби стаємо свiдками оновлення духовних сил митця, його оптимiзму. Олесь палко бажає побачити свiй край нарештi вiльним, розкутим i спроможним творити власну долю. Цими сподiваннями пронизанi його вiршi “Про свiт ви марили, i ось – свiтає…”, “Воля!? Воля!? Сниться, може?”, “Схiд сонця зустрiти я вийшов у поле…”.

Але цi сподiвання не справдилися… поетове серце сходить кров’ю вiд муки, вiдчаю i безнадiї:

Над краєм дим пожеж i мла…

Внизу страшне криваве море…

На хвилях плавають тiла…

Орач ланiв своїх не оре.

Тяжко читати цi рядки… може, тому розумiєш причини того кроку, вiд якого для Олеся почалося трагiчне життя на чужинi. Трагiчне – бо його серце, обезсилене вiд споглядання страшних картин громадянсь кої вiйни, страждало вiд трагедiї України, вiд розриву з нею. Вiн звертався до образу Т. Шевченка, сповiдуючи йому свої болi. Вiн пише вiршi, лейтмотивом яких звучить сумний бiль: “Душа розiрвана, як рана… Бальзам далеко так, як сонце…”

…Сьогоднi, у час становлення своєї державностi, патрiотичнi твори О. Олеся зазвучали з новою силою, сповнюючи серця читачiв, спiввiтчиз никiв вдячнiстю i шаною.

Україна в серцi i поезiї Олександра Олеся