Тютюнник – Оповідання “У Кравчини обідають” (скорочено)

Садиба Юхима Кравчини при самій луці, її щороку заливає паводок, і нічого на ній путящого не родить, хіба кормові буряки та ще коноплі. Але й коноплі виганяють, як верболіз, не на прядиво годящі, а скоріш на паливо. Про картоплю й балакати нічого: нікудишня, кормова картопля. Юхим щоосені продає її в районному містечку або в Полтаві – городянам аби велика,- а собі купує польової, піскуватої.

Зате сіна в Кравчини найкращі – густі та розкішні, косу не потягнеш, як вистигнуть. І з усякої трави. Не сіно – чай.

“Зараз таке: у кого сіно, у того й гроші”,- метикує поміж дядьками Юхим і всміхається, дивлячись у землю, та підборіддя легенько пальцями помацує.

З ним погоджуються, бо всяк годен помножити чотири-п’ять копичок сіна та дві-три отави на шістдесят або й сімдесят карбованців. З грядки таких грошей не вторгуєш. Погоджуються та похвалюють Юхима у вічі. А позаочі сміються: що ж то за хазяїн, коли не примовчує про якусь там свою вигоду. Хіба розумні так роблять? Коли ти розумний, то, побудувавши, приміром, нову добру хату, не хвалися, а краще побідкайся: “Та нап’яв курінчик, холодно взимку, хоч собак ганяй. Цегла недопалена. Або – перепалена”.

Уродили гарні помідори, кажи: “Негодящі сей год помідори, пов’язалося таке, як бубурішки”. Всі знають, що це брехня, однак шанують, бо вважають, що то людина з розумом. Хазяїн! Або ще

таке. Маєш гроші в загашнику, а тут прийшли позичати,- божися: “Та немає, чоловіче добрий, і на сіль., хай мене хрест поб’є!” Проведи позичальника з хати та ще й з порога, в спину йому докинь: “Якби ж були, то хіба б я що – пожалкував?”

Юхим цього не любить. Юхим любить навпаки. Почіпляється на його одну-єдину яблуню-райку десятків зо три яблучок – хвалиться в гурті: “А вже ж і яблук у мене вродило!.. Листя не видно. Наче бджолиний рій обсів – золотенькі такі та червонобокенькі”. Або: “Ну й буряки ж у мене вдалися… Один на пуд тягне. Як цеберяччя”. Піде рибу вудити – піймав чи не піймав, а прихвасне: “Сьогодні рано присидів отам на Кулинчиному… Недовго й вудив, а на дві сковороди набралося”.

Незлостиві дядьки на те тільки головами підкивують, а лукавіші, тамуючи занудисту посмішку, питають, наче й не підступно, а з щирої цікавості: “Розкажи лишень, Юхиме, як ти минка позаторік ловив”.

Юхим закручує цигарку і повільненько так заводить: “А-а, то було. Пішов я тоді вдосвіта отуди за Оступ, тільки закинув снасть, став закурювати, дивлюся – гне, вже й кінець вудлища у воду вмочило. Підбив, тягну. Дебеленьке щось, чую. Витяг, а воно сама голова з минка… Чи я, мо”, дуже підбив?”

Тут уже всі слухачі, навіть поважні дядьки, регочуться. А той, що питав, ще й присолить по паузі: “Я, на твоєму місці бувши, Юхиме, оті райки вже давно б обтрусив, бо гілля поламає к лихій годині…”

І в реготи, і в реготи: і з того, що в Юхима, крім хирлявої яблуньки, нічого більше не росте (скільки не садив – вимокає), і з того, що сіно в нього родить, і з добрих буряків, і з риби…

Юхим на те зобиджено кліпає підсмаленими коло горна рудими віями, встає од гурту і, згорбившись, іде до кузні, а вслід йому:

– Га-га-га! Ках-ках-ках! Щоб знав, як винашуватись… Ото, щоб знав!..

А Юхим розводить притухле за балачкою горно, пшакає міхом так, що іскри аж із бовдурів летять, і бурмоче: “Реготно їм, реготно, кугутня чортова! Ось прийде котрийсь та попросить: зроби, Юхиме, те, зроби се, то дулі зроблю”.

Однак минає день-два. Юхим забуває образу і нікому ні в чому не відмовляє. До того ж дядьки вже знають, як легко до коваля підкотитися. Треба тільки стати на порозі кузні, кахикнути раз та вдруге й сказати лагідненько: “Драстуй, Явдокимовичу! Як воно сьогодні кується-клепається? Нівроку? А я вийшов уранці, чую, молоточок твій так і витьохкує, так і витьохкує… От уже послав тобі Бог кебети до цього діла!” Це – лукавіші. А хто хитрувати не хоче або не вміє, той почне: “Ти, Юхиме, за вчорашнє не сердься. Ми ж не зо зла, а так, з дурного, сказать би, ума…”

“Та я що ж, не помічаю, чи що,- мирно одказує Кравчина, а самому аж горло перехопить, так йому любенько на душі робиться.- Давай, що там у тебе”. І робить між ділом, що бригадир за нарядом дав, тому клямку, тому шпуги – двері навісити, тому ляду до погреба обкує. А як немає нагальної роботи, то зачиняє кузню і йде в сосновий бір – “хоч там подихаєш не чадом та циндрою”. Бір починається одразу ж за кузнею і тягнеться косогорами понад річкою аж до дальнього села Бірок. Юхим грузиться по піску, чує під підошвами кожну шишку і наслухає дятла. А забачивши його, стає неподалік, закурює цигарку й дивиться, як той вимахує голівкою та вицюкує дзьобом.

“Ач, який ковалик”,- думає, пихкаючи димом, і йде собі далі, до низів, порослих вільшиною, од якої тягне болотом та перемоклим у воді сушняком: тут йому найлегше дихається і найпрохолодніше після кузні. Потім при нагоді Юхим не промине ні з того ні з сього запитати у співбесідника:

“А чи ти знаєш, яка птаха найроботяща? Ні? То я скажу. Дятел,- і постукує твердим, давно не зрізуваним нігтем по ковадлу.- Горобець – то курка. Налетів у двір, стриб-скок поміж курми, дзьоб-дзьоб, нахватався і втік. Голуб – ледащо. Оддудурить воло й ходить, жде, поки нагодують. Сорока – злодюга, на живе кидається. Сойка, як циганка: що набачила, те й зцибрила та заховала про зиму. Шпак – як враг на садки налітає. А дятел – ууу… Трудяга. День крізь день, і літо й зиму, все стука та стука, як тесля долітцем або як я молотком. І як йому голова не болить, скажи!..”

У Кравчини чи не найбільше на всю округу сімейство: він з жінкою Мотрею, яка ще дівчатком забилася у двадцяті роки в Чернечу Слободу з Катеринослава, коли там неврожай був, п’ятеро дітей – це лише молодших, що не вилетіли ще з батьківської хати,- та стара, як світ, Кравчиниха, Юхимова бабуся. І всі вдягнені, взуті, нагодовані (рідкісне ковальське ремесло прибуткове, Кравчина добре заробляє), всі лагідної вдачі, а діти до того ж іще й гарно вчаться: менші – в слобідській школі, старші – в районній десятирічці. Юхим любить повеличатися дітьми, як і своїм господарюванням, однак не при них.

“То кулешу салом не зіпсуєш, а дітей хвалою враз”,- лагідно повчає він Мотрю і старших синів та дочок, які вже поодружувалися. Це коли Юхим у настрої. А буває він таким повсякденно, коли не голодний. А як голодний, то лютішої людини, аніж Юхим, у всій слободі не знайдеш. Тому в передобідню пору, коли здалеку понад луками ще долинає передзвін Юхимового молотка в кузні, у його дворі вже починається метушня: виносять надвір низенького круглого столика, бо Кравчина влітку, як погода, обідає під райкою в холодку, витягають з колодязя цебро холодної води (як борщ видається татові гарячим, то миску ставлять на цебро, щоб швидше вихолоняв), перемивають і перетирають нефарбовані дерев’яні ложки, хоч вони й так чисті, лаштують, чистого рушника татові на коліна і ставлять до столика татів ослінчик. Аж тоді Мотря велить наймолодшому синові Колькові бігти на кладовище і звідти виглядати, доки йтимуть тато. Колько, худорлявенький, чистенько одягнений хлопчик з розумними оченятами, лопотить босими ногами стежкою поміж соняшниками і гурчить, як машина. Виглядати тата на обід – то найбільша його радість, найпочесніше доручення, що дісталося йому від старших братів та сестер. Колько вибігає на кладовище – найвище місце у слободі, сідає на гарячий од сонця чебрець поміж могилками і дивиться на колгоспну садибу по той бік виярка та пильненько наслухає. Кравчина йде поважно, заклавши руки за спину, не роззираючись і не зупиняючись біля зустрічних: наробився й виголоднів – не до балачок. Коли ж він спускається у виярок, спершу по коліна, потім по груди, по плечі, потім ховається з головою, Колько підхоплюється, як наполоханий заєць, біжить стежкою назад, тільки хрести та пам’ятнички ввіччю йому миготять.

– Ідуть тато! Чуєте, ма’? Йдуть! – гукає, хекаючи, а очі горять, як

Жаринки: він перший побачив тата.

Дітвора шукає собі стільчики, пороблені татом, ставляє до столика, однак сідати ніхто не сідає. Мотря виносить глечик з теплою водою, рушник, мило і шматочок гладенько обструганої цеглини.

Увійшовши до двору, Юхим обводить суворим поглядом усе сімейство і, помітивши, що когось із дітей немає на обід, питається:

– А де ж це Поля?

– У неї сьогодні шість уроків,- одказує хтось із школярів. Юхим засукує рукави – руки в нього по зап’ястя синювато-руді од

Диму та окалини, а вище білі: ніколи їм засмагнути – бере з Мотриних рук мило та цеглинку й одмиває ними кіптяву… Діти мовчки, шанобливо дивляться, як тато, зціпивши зуби, шатирить руки цеглинкою, тоді хтось із старших каже:

– Може, тату, вам тверденьку мочалину купить? У городі є.

– Твердішої од цеглини ніде немає,- одказує Юхим. Умившись, він перший сідає до столика, за ним баба Кравчиниха,

Сухенька, згорблена, тонкорука, вдягнена, як завжди, охайно, у все довге та просторе. А вже потім всідаються діти.

Юхим куштує борщ, і коли він не дуже вичахлий і не дуже гарячий, питає:

– А де це стрюк?

Хтось із дітей подає йому стручок перцю, що попав під вінця

Великої полив’яної миски, й каже раденько:

– Осьо, тату! Заховався.

Юхим одламує вогнистий шматочок, вкидає у миску, тоді висипає

З долоні ще й зернята.

– Чи не багато, батьку? – зауважує Мотря.- Дітвора ще язики

Попече.

– Кому багато буде, той попроситься,- одказує Юхим.

Дітвора їсть мовчки, бо хто ж попроситься, як тато такий борщ

Їдять?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Тютюнник – Оповідання “У Кравчини обідають” (скорочено)

Categories: Шкільні твори

Links