Творчість письменників 60-х років

Дивовижна здатність життя до самовідродження за генетичною програмою в єдності з процесами ентропії та занепаду культури там, де вона постійно не плекається, відкрилась нам у роки ослаблерння ідолопоклонства – у роки т. зв. відлиги, кінець 50-х – початок 60-х. Але характерно, що ослаблена традиція застигає в протистоянні руїнним силам і втрачає творчу силу цвісти та плодоносити.
Спроби повернення до святинь, напр., у романі “Диво” П. Загребельного, не підіймались вище фантазії в дусі неопоганства, звичайно, позбавленої тієї сакральної

таємниці, яка була в поганській релігії.
Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став “Собор” Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. прочищення й пробудження джерел – це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з’явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав
перед очима сучасників як “Собор у риштованні”.
Певною мірою риштовання є символом зусиль нинішнього світу врятувати духову спадщину. Але, з другого боку, також імітацією діяльности продажних і духово вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії. Характерно, що учасники боротьби не завжди до кінця розуміли цінності, за які борються, частоо приймали на віру таємний код святині, інтуїтивно покладаючись на мудрість, заховану в традиції.
Однак споконвічна боротьба на полі духовому точиться навколо Слова. Традиційна культура прагне зберегти слово на сторожі людини як незнищенний символ Божого творіння, “слово як найвищий дар людині від Бога” (Гоголь). Псевдокультура й антихристиянська імітація форм культури використовують слово лише як знаряддя спілкування, або в демагогічних цілях за принципом “після нас хоч потоп”. Боротьба за справжність на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина й культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури – все те становило зміст опозиції шістдесятників.
Критика культу особи була першим стресом, який пробуджував і тривожив думку в зачаклованому краї мовчання. Нараз нова релігія соціялізму виявилась варіянтом суворої біблійної історії про схильність гріховної людини скочуватись, відходити від великого Бога й творити собі золотих ідолів. Соціялізм створив полегшений образ людини, зформованої природою без Творця. Заповіді замінив раціональними приписами й відкрив перспективу вседозволености – у формальних рамках традиції. Демагоги скористалися з людських слабкостей і зсунули шкалу людських вартостей на спокусливу для маси міру – споживацьку. На міру цієї персічности без Закону й Принципів і програмувалася історія в дусі насильства, війни та розплати коштом майбутнього.
Голий принцип сили, по суті, цілком здискредитував себе в 20-30-і роки. Якщо Гітлер у 1945 році зазнав поразки передусім воєнної, то на десять років пізніше Сталін зазнав поразки моральної.
Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола й кинулись до вилома в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто закладати вилом. Однак одиниці кинулись його розширювати. З цього почалися шістдесятники (нині вже є охочі об’єднувати перших і других!) – ті, яким засвітила істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла.
Чи була це та Істина, що її написали колись на своєму прапорі братчики? Може, якоюсь мірою. Але до тієї Істини треба було добиратися в поті чола, як до гори, що здається здалеку досяжною. Шістдесятники кинулись долати пагорби за стіною і горби в собі, відкривати й усім доводити власними очима і брати власним розумом. Звідси їх недовірливість до “батьків”, титулованих і заслужених на пристосуванстві, вихованих на філософії примітивізму та етиці релятивізму. То було покоління приречених на клясову й збройну війну – замість життя. Воно хоча й зберегло щось від традиції, але геть розтратило всі сили на виживання. Воно не сміло передати своїм дітям заповіти батьків.
Отже, шістдесятники вийшли на дорогу без справжніх учителів і без великої поваги до “батьків”.
Вчителями стали передусім гнані й переслідувані за правду автори, ті, чиє нерозтрачене життя залишилося нащадкам як прихований паросток, здатний пробивати каміння. Неявно викриваючи режим, вони відкривали й обороняли національну гідність. Дезорієнтована цензура часом пропускала натяки на приховану правду, і та правда стала сенсаційно привабливою. Тривожною загадкою був Довженко: за спрофанованим іменем мерехтіла драматична доля живцем похованого за велику любов.
Вічно підіймав дух опору Хвильовий. Усі знали нонконформізм Зерова і Куліша, артистичну відпорність раннього Тичини, періодичні “ідейні помилки” Рильського і Сосюри, несподівані єретичні виступи акад. Білецького, одважне бунтарство Андрія Малишка та Миколи Руденка. Живим утіленням вірности ідеалам національно-визвольних змагань був Антоненко-Давидович.
Великим пробудженням повіяло від нелегально перевезеної через кордон книжки Івана Кошелівця “Українська література в УРСР”…
Але навертав до річища християнської традиції підпільно поширюваний Микола Бердяєв і легально виданий “Маленький принц” догасаючого Заходу – Екзюпері.
Релігія, здавалось, була вигашена в серцях покоління, що виросло без священного трепету перед маєстатом святині. Раціонального розуміння духових вартостей минулого, у порівнянні їх зі словесними сучасними ідеалами, було замало для того, щоб піднятися до перегляду матеріялістичних осново усього навчання і виховання. Можна було іронізувати над пласкою культурою на грунті матеріялізму, але враз прийняти цінності, що засвоюються з молоком матері, а потім закріплюються щоденно всім християнським ладом життя, це було понад силу. Всі відчували духовий голод, навіть муки дистрофії, але бракувало в житті тих учителів, які з вірою повели б – “прийдіть до мене усі спраглі і обтяжені…”
Уся доступна література ідеалістичного пляну не вимовляла тих слів з такою елементарною ясністю, щоб можна було покласти їх в основу світогляду. А без такої основи навіть Сковорода, Шевченко й Тичина періоду “Скорбної матері” не сприймались на глибині. Вплив загальної атмосфери суспільства на особистість – це винятково важлива історіософічна тема, яка дає ключ до розуміння різних епох. Але жадна історична епоха не ставила таких знущальних диявольських експериментів над людиною, як епоха вседозволености.
Епідемія соціялістичного опрощення і “червоного терору” зробила можливим прийняття частиною інтелігенції навіть большевицько-ідеологічного шантажу та “революційноїзаконности”…
Та ж таки епідемія охопила й полонила одну з найкультурніших націй, яка погодилась прийняти гіпнотичний сеанс фюрера…
Західна інтелігенція, спадкоємиця гуманістичних традицій, набула інфантильно рожевого кольору і з симпатією поглядала на москву, яка систематично винищувала народ голодом та клясовою війною і рішуче зборювала “абстрактний гумнаізм”…
Сміх Мефістофеля над людьми, що гинуть за метал, тут уже міг би перейти в гістеричний сміх над людством.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Творчість письменників 60-х років