Трагічна доля Матрени в оповіданні Солженицина “Матренин двір”

Письменника Олександра Солженицина з першого моменту його появи в літературі проголошували “новим Толстим” і донині пристосовують його до “нового Толстого” – або нарікають на “нового Толстого”, ким він нібито так і не став. Але ті, що чекали цього другого пришестя, так так і не дочекалися, убачаючи егоїзм самопризначеного месії вже тільки в самітництві Солженицина, і тоді видиме видавали за невидиме. В основі своєї Толстої й Солженицин як особистості не мають нічого загального, крім пересічного збігу людських рис. Будь те самообмеження або вольове усвідомлення свої* цілей, у Толстого й у Солженицина це не натруджені месіанським покликанням мускули, а риси характеру, людські риси, уроджені або виховані, тобто явившиеся ще, бути може, і до того моменту, як стали вони властиво письменниками

Але порівнювати особистостей Толстого й Солженицина – це як землю міряти з повітрям або воду з вогнем. Це не просто інші – це взаимоотталкивающиеся творчі стихії. Солженицин – борець. Товстої – споглядальник. Один волав жити не по неправді, що мало на увазі боротьбу, збурювання. Іншої сповідав під кінець життя непротивлення злу, смиренність. Серцевина особистості Толстого – у болісному відношенні до всіх інститутів сучасного йому російського суспільства, будь те власність або шлюб, у якому він мріяв відшукати насамперед моральну

гармонію, тоді як серцевина особистості Солженицина – изгойство. Товстої вірив у світову волю й втілив цю віру в “Війну й мир”; Солженицин – волю світову в “Червоному колесі” разъял на осколки й долі, розчинив у майже погодинній хроніці історичних подій. Товстої думав, що приносить своєму народу якесь страждання. Солженицин – що рятує від страждань свій народ. Інакше сказати, один відчував се§я чужим і самотнім у своїх переконаннях, тоді як іншої писав від імені мільйонів

У Творчості Солженицина, що продовжує традиції російської класики дев’ятнадцятого століття, трагічні долі героїв осмислюються автором у світлі морального й християнського ідеалу

У лютому 1956 року Солженицин реабілітований рішенням Верховного Суду СРСР, що уможливлює повернення в Росію: він учителює в рязанському селі, живучи в героїні майбутнього оповідання ” Матренин двір “. З 1957-го Солженицин у Рязані, викладає в школі. Все це час іде потаєна письменницька робота над романом “У колі першому”, дозріває задум “Архіпелагу ГУЛАГ’.

Як і в будь-якого автора, жіночі образи в Солженицина мають свої характерні риси. Але, як відомо, однакових людей не буває, тому й жінка в його добутках – окрема доля

Добуток “Матренин двір” написано цілком про жінку. Незважаючи на безліч не пов’язаних з нею подій, Матрена є головною діючою особою. Навколо її розвивається сюжет оповідання. І ця жінка похилого віку має багато загального з молодими дівчинами з роману “У колі першому”. У її зовнішності є, та й було в молодості, щось безглузде, дивне. Чужа серед своїх, вона мала свій власний мир. Засуджувана, незрозуміла в тім, що не така, як усе. “Справді! – адже порося-те в кожній хаті! А в неї не було!..”

У Матрени непроста, трагічна доля. І тем сильніше стає її образ, чим більше розкриваються тяготи її життя: нещасна молодість, неспокійна старість. І в той же час у ній немає сеерхвираженной індивідуальності, та й тяги до філософських міркувань, як у Клари й Агнії з “У колі першому”. Але зате скільки доброти й життєлюбства! Наприкінці добутку автор говорить про свою героїню слова, що характеризують її призначення: “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує Село. Ні місто. Ні вся земля наша”.

Такого роду жіночі образи прослизають у добутках, підкреслюючи принадність високодуховних героїнь або внутрішню непривабливість деяких інших. Їх часом більше, як, наприклад, сусідок і родичок Матрени, лицемірних і розважливих. Але кількістю не підкреслена їхня правота, а скоріше навпаки: всі вони непомітні тіні або просто кричуща юрба, що забувається за більше моральним і глибоким

Головною особливістю літературної мови Солженицина є те, що Олександр Ісайович сам дає пояснювальне трактування по багатьом реплікам героїв оповідання, і це відкриває нам ту завісу, за якої криється сам настрій автора, його особисте відношення до кожного з героїв. Втім, у мене зложилося таке враження, що авторські трактування мають трохи іронічний характер, але в той же час вони як би синтезують репліки й залишають у них тільки подногот-ний, нічим не прикритий, щирий зміст “Ах, тетенька-тетенька! І як же ти себе не берегла! І, напевно, тепер вони на нас образилися! І рідна ж ти наша, і провина вся твоя! І світлиця отут ні при чому, і навіщо ж пішла ти туди, де смерть тебе стерегла? І ніхто тебе туди не кликав! І як ти вмерла

– не думала! І що ж ти нас не слухалася? (І із всіх цих голосінь випирав відповідь: у смерті її ми не винуваті, а щодо хати ще поговоримо’)”. Читаючи між рядків оповідання Солженицина, можна зрозуміти, що й сам Олександр Ісайович робить зовсім інші висновки з почутого, чим ті, котрих можна було очікуватися

Сам автор, пройшовши складний і різноманітний життєвий шлях, побачивши багато різних людей, обгрунтував у своєму серці образ жінки – насамперед людини: тієї, що підтримає й зрозуміє; тієї, що, маючи свою внутрішню глибину, зрозуміє й твій внутрішній мир, сприйме тебе таким, який ти є. Солженицин згадує “праведника” в оповіданні “Матренин двір” не випадково. Це може з якоїсь сторони ставитися до всіх позитивних героїв. Адже всі вони вміли упокоритися із чим би те не було й у той же час залишатися борцями – борцями за життя, за доброту й духовність, не забуваючи про людяність і моральність

У цьому оповіданні автор торкається таких тем, як моральне й духовне життя народу, відношення влади й людини, боротьба за виживання, протистояння особистості суспільству. У центрі уваги письменника доля простої сільської жінки Матрени Василівни, що все життя проробила в радгоспі, але не за гроші, а за “палички”. Заміж вона вийшла ще до революції й з першого ж дня сімейного життя прийнялася за домашні турботи. Оповідання “Матренин двір” починається з того, що оповідач, що був радянський ув’язнений Игнатьич, вертається в Росію зі степів Казахстану й поселяється в будинку Матрени. Його оповідання – спокійного й насичений різного роду деталями й подробицями – надає всьому описуваному особливу життєву глибину й вірогідність: “Улітку 1956 року з курної гарячої пустелі я вертався навмання – просто в Росію”.

Матрена Василівна – самотня, що втратила на фронті чоловіка, що поховала шістьох дітей жінка. Жила вона одна у великому старому будинку. “Строєно все було давно й добротно, на більшу сім’ю, а жила тепер самотня жінка років шістдесятьох”. Тема рідного будинку, вогнища саме в цьому добутку Солженицина заявлена дуже гостро й виразно.

Незважаючи на всі тяготи й негоди, Матрена не втратила здатності відгукуватися на чуже лихо. Героїня є охоронницею вогнища, однак ця її єдина місія знаходить під пером Солженицина справжню масштабність і філософську глибину. У нехитрому житті Матрени Василівни Григор’євої просвічує та сама непоказна праведність, без якої не може відродитися Росія

Вона дуже багато страждала від радянської влади, все життя працювала не покладаючи рук, але так нічого за свою працю й не одержала. І лише любов і звичка до постійної праці рятували цю жінку від щоденної туги й розпачу. “Я помітив: у неї був вірний засіб повернути собі добрий настрій – робота. Негайно ж вона або хапалася за лопату й копала картоплю. Або з мішком під пахвою йшла за торфом. А те із плетеним кузовом – по ягоди в далекий ліс. І не столам конторським кланялася, а лісовим кущам, так наламавши спину ношею, у хату верталася Матрена вже прояснена, всім задоволена, зі своєю доброю посмішкою”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Трагічна доля Матрени в оповіданні Солженицина “Матренин двір”