ТІКАМАЦУ МОНДЗАЕМОН


(1653 – 1724)

ТІКАМАЦУ МОНДЗАЕМОН (автонім: Сугіморі Нобуморі – 1653-1724) – японський драматург.

Тікамацу Мондзаемон народився у самурайській сім’ї, але його батько покинув васальну службу у феодала, коли майбутньому драматургові було близько шістнадцяти років. Сім’я переселилася у Кіото. Відтоді він, за його власними словами, “носився на хвилях міського життя”. Побував пажем в аристократичному домі, у монастирі, невдачливо навчався торгівлі. Він рано залучився до літератури і почав віршувати у модному тоді жанрі хоку, одне з яких збереглося у поетичному збірнику 1671 р. Тікамацу Мондзаемон, був добре ознайомлений із літературою своєї країни: класичною поезією давнини і модними віршувальниками свого часу, феодальним епосом і театром Но. Безумовно, він був знайомий також і з театром Китаю.

Є відомості, що господар, у якого Тікамацу Мондзаемон служив певний час, був любителем театру ляльок і сам іноді писав п’єси для лялькового театру. Юному прислужникові не раз доводилося виконувати доручення, з якими хазяїн посилав його до Удзі Каганодзьо (1635-1711), найвідомішого тогочасного виконавця дзьорурі в Кіото, власника театру ляльок. Тікамацу Мондзаемон заохотився до театру, і сам почав писати п’єси. У 70-х pp. XVII ст. розпочалося його співробітництво з ляльковим театром Мандзюдза, заснованим у Кіото в 1675 р. Удзі Каганодзьо.

У ляльковому


театрі дзьорурі співець-оповідач декламував текст, ляльки мімікували у супроводі триструнного сямісена. Співці-оповідачі та ляльководи – представники давніх професій – об’єдналися наприкінці XVI ст. Дзьорурі – ім’я героїні надзвичайно популярних оповідей про романтичне кохання славетного воїна Мінамото Йосіцуне та вродливої Дзьорурі, зафіксованих іще у XV ст. її ім’я стало назвою цілого жанру театралізованих оповідей. Виконувалися ці оповіді мандрівними співцями під звуки лютні (біва) впродовж декількох століть.

Синтез оповідного та видовищного лялькового мистецтва здійснився у загальному процесі зародження нових театрів. У театру дзьорурі була важлива перевага для драматурга: на відміну від театру кабукі, у якому панувала акторська імпровізація і текст п’єси постійно перероблявся, тут авторський текст зберігався, зазвичай, без змін.

Відомо чимало п’єс, що йшли на сцені театру дзьорурі Узді Каганодзьо, проте прізвища авторів на них не зазначені, через те важко визначити, які з них належать Тікамацу Мондзаемону. Спочатку (до 1685 р.) драматичні елементи у спектаклі були слабо розвинуті. Це була немовби ледь драматизована прозаїчна оповідь, а ляльки слугували статистичними ілюстраціями дії. Тікамацу Мондзаемон переніс у театр дзьорурі чимало сюжетних і конструктивних елементів драми театру кабукі, але він ніколи не забував про специфіку лялькового театру. “Оскільки дзьорурі виконується у театрах, які суперничають із кабукі, – зауважує він, – інакше кажучи, з театром живого актора, автор п’єс дзьорурі повинен наділити своїх ляльок різноманітними почуттями і тим завоювати увагу читачів”.

У дзьорурі обов’язково входило т. зв. “мітіюкі” – мандри героїв, запозичене з театру Но. Це великий поетичний епізод, коли ідея гальмується, але перед глядачами немовби розгортається рухома панорама дороги. Топоніміка уможливлює багату гру слів (прийом театру Но). Часто у п’єсах Тікамацу Мондзаемона мітіюкі емоційно насичене вкрай, це останній шлях героїв до загибелі. У п’єсах дзьорурі у кожного акту був поетичний зачин, який створював особливий емоційний настрій.

Поетична тканина мови у Тікамацу Мондзаемона – великого поета – дуже багата. Вірші у силабічному розмірі 7-5 складів окрилені повторами, співзвуччями, римами. Мелодика динамічна та розмаїта. Він використовує японські омоніми (прийом театру Но) так, що від одного слова відгалужуються різні смислові значення. У комедійних місцях він розсипає каламбури, звучать народні пісні, епічна оповідь, скорботна елегія або веселий танець. Кожен персонаж у Тікамацу Мондзаемона говорить особливою мовою, хай то буде професійний жаргон чи місцева говірка. Авторська мова (віршована) пояснює, що і як говорити, прокреслюючи рисунок руху та жестів. Це своєрідна режисерська експозиція для ляльок. Ляльки у театрі дзьорурі були у дві третини людського зросту, кожну вів ляльковод у чорному капюшоні, керуючи нею за допомогою прихованих у спині ляльки особливих приводів. Ляльки у XVII ст. ще були доволі статичними, але постійно ускладнювалися до такої міри, що згодом для головного героя знадобилися ще три ляльководи. Ілюзія життя ляльки була настільки повною, що люди, котрі відкрито працювали з нею на сцені, робилися наче невидимцями, про них забували.

Спочатку Тікамацу Мондзаемон писав для театру дзьорурі дзідаймоно (букв, “про події колишніх часів”) театралізовані легенди, побудовані на зчепленні гостродраматичних мотивів. На перших п’єсах не вказано прізвища автора. Достеменно йому належить п’єса “Спадкоємці братів Сота” (“Йо-цугі Сога”), написана для Удзі Каганодзьо у 1683 р. Уже в тій п’єсі Тікамацу Мондзаемон показав себе новатором. Надихнувшись сюжетом повісті XV ст. “Coгa моногатарі”, звідки брали сюжети і його невідомі попередники – творці п’єс для театру дзьорурі, Тікамацу Мондзаемон не пішов торованою дорогою. Він розпочав оповідь після загибелі відважних братів Сога, котрі жили у XII ст. За образу їхньої пам’яті вирішують помститися віддані васали. Тікамацу Мондзаемон вводить у п’єсу й образи куртизанок – колишніх коханок братів Сога. Драматург зображує своїх героїв у сучасній глядачам побутовій обстановці. Надзвичайно вдало використовував Тікамацу Мондзаемон і традиційне мітіюкі (опис шляху).

У цій поетичній оповіді кохані братів Сога, котрі йдуть до їхньої матері, щоби повідомити її про загибель синів, із непідробним почуттям розповідають про гірку долю дівчат, котрі стали куртизанками, та про своє кохання до братів Сога. У п’єсі щасливий фінал. Васалів, які відімстили за своїх панів, помилував правитель, а куртизанки, вірні своєму коханню, прославляються в поетичному епілозі.

У 1685 р. співець-оповідач Такемото Гідаю (1650-1714) – суперник Удзі Каганодзьо – відкрив свій театр в Осака. У нього був сильний голос надзвичайної краси. Його прізвище стало прозивним для співців-оповідачів у ляльковому театрі, їх почали називати “гідаю”.

У 1685 р. Тікамацу Мондзаемон написав для театру Такемото Гідаю драму “Переможний Кагекійо” (“Сюссе Кагекійо”), за жанром також історичну. Дія п’єси співвіднесена із XII ст. Знаменитий воїн Кагекійо закохався у просту жінку Акоя, проте одружився із дівчиною шляхетного роду Оно. Дізнавшись про це, Акоя у гніві та відчаї зважується на зраду: вона виказує ворогам Кагекійо місце, де він переховується, але йому щастить відбитися. Вороги катують його юну дружину, вимагаючи видати Кагекійо. Тоді, щоби звільнити її, він добровільно здається. Акоя із синами приходить до Кагекійо у в’язницю, щоби виблагати прощення. Кагекійо невмолимий. Він зрікається їй і двох своїх дітей. У відчаї жінка присягається коханому: якщо він не пробачить їй, то вона вб’є дітей. Кагекійо непохитний, і тоді Акоя вбиває дітей і себе. Кагекійо рве ланцюги і вбиває свого ворога, але побоюючись за життя дружини, знову добровільно повертається у в’язницю. Незабаром Кагекійо страчують. Але богиня милосердя Каннон замінила настромлену на кіл голову Кагекійо своєю й оживила його. Це було цілком у дусі п’єс лялькового театру, де людину, котра потрапила у біду, зазвичай рятувала надприродна сила – божество чи чарівний талісман.

Із середини 80-х pp. Тікамацу Мондзаемон писав п’єси для всіх лялькових театрів Кіото й Осака. І прикметно, що з 1687 р. у театральних програмах уперше починає вказуватися ім’я та прізвище автора п’єси – Тікамацу Мондзаемон. Це свідчило про зрослу роль письменника-драматурга у тогочасному театрі.

Тікамацу Мондзаемон співпрацював не лише з театром ляльок, а й із театром кабукі в Кіото. Драматург дружив із провідним актором цього жанру, Саката Тодзюро. Із 1695 р. Тікамацу Мондзаемон взагалі майже на десять років відійшов від лялькового театру. Він писав для Саката Тодзюро п’єси, враховуючи його індивідуальний акторський хист. Слід врахувати, що між театром кабукі та дзьорурі існувала одночасно як конкуренція, так і творча взаємодопомога.

П’єси Тікамацу Мондзаемона, створені для театру кабукі, збереглися в основному лише у стислому викладі (наприклад, написана ним для Саката Тодзюро “Кейсей Мібу дайнембуцу”; назва не підлягає точному перекладу). Це типова для Тікамацу Мондзаемона авантюрна драма з фольклорними фантастичними мотивами, проте сцени сімейних чвар уже достовірно зображають тогочасне життя. Спільна робота драматурга з видатним актором Соката Тодзюро спричинила народження побутової драми.

У 1703 р. було вперше виконано дзьорурі Тікамацу Мондзаемона “Самовбивство закоханих у Сонедзакі” (“Сонедзакі сіндзю”). Це була справжня народно-гуманістична драма. Подвійне самовбивство закоханих (вони називалися “сіндзю” – “вірність серця”) траплялося у Японії достатню часто. У п’єсі Тікамацу Мондзаемона все межово просто і життєво. Герой п’єси – маленька людина, прикажчик, несправедливо звинувачений. Він зводить рахунки із життям разом із коханою, дівчиною із “веселого кварталу”.

Шедевр Тікамацу Мондзаемона – п’єса “Самогубство на Острові небесних тенет” (“Сіндзю Тенно Амідзі-ма”) написана і поставлена на сцені Такемото-дза у 1720 p., через два місяці після реальної трагедії. Прототипи героїв – реальні особи, але п’єса не є фактографічною. Герой п’єси, небагатий купець Дзіхей, кохає Кохару, дівчину з “веселого кварталу”. Але в купця є дружина і діти. Дружина у листі благає Кохару відштовхнути від себе Дзіхея, щоби врятувати його та сім’ю.

Кохару намагається це зробити, дружина О-сан розповідає чоловікові правду, дізнавшись, що дівчину продадуть іншому і вона вчинить самогубство.

У п’єсах Тікамацу Мондзаемон часто виникають колізії між природним людським почуттям (ніндзьо) і моральним обов’язком (гірі) у його феодальному трактуванні. Драматург зауважив, що внутрішній світ молодої людини тієї перехідної епохи втратив свою цілісність. Герой п’єси розривається між обов’язком і почуттям, роблячи одну помилку за другою. П’єси Тікамацу Мондзаемона – галереї типових образів, що охоплюють усі рівні суспільства у різних місцевостях Японії. При цьому автор завжди співчуває зневаженим та скривдженим (“Нічна пісня погонича Йосаку із Тамба ” – “Тамбано Йосаку мацуно комуробусі”, 1708; “Гонець у пекло” – “Мейдо-но хікяку”, 1711; “Олійне пекло” – “Оннагоросі абурадзігоку”, 1721).

Побутові драми Тікамацу Мондзаемона вплинули і на його історичну драматургію. Передусім це стосується п’єси “Битва коксінгі” (“Кокусен’я кассен”, 1715), яка мала фантастичний успіх. її сюжет пов’язаний із подіями китайської історії, причому порівняно недалекого для епохи Т. М. часу, із завоюванням Китаю манчжурами у 1644 р. У цій “пригодницькій” п’єсі, сповненій неймовірних подій, дивовижних картин, жорстоких сутичок, змальовано боротьбу ладного піти на будь-який подвиг “корсара” Коксінга (так називали європейці китайського воєначальника та флотоводця Чжен Ченгуна) – напівкитайця, напівяпонця. Проте для Тікамацу Мондзаемона, котрий використав деякі сюжетні ходи китайської драматургії, події китайської історії були лише приводом для створення сповненої пригод, захопливої драми у народному дусі.

Тікамацу Мондзаемон був не лише основоположником нового театрального жанру, а й глибоким теоретиком мистецтва. Його естетичні висловлювання збереглися у записах його приятеля Ходзумі Ікана, які він зробив уже після смерті драматурга у 1738 р. Помер Тікамацу Мондзаемон у зеніті слави. “Богом поміж драматургів” величали його сучасники. Театр кабукі адаптував багато його дзьорурі. Вони ввійшли у репертуарний фонд обох театрів як їхня спільна видатна спадщина.

В. Маркова, В. Санович



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ТІКАМАЦУ МОНДЗАЕМОН

Categories: Біографії

Links