Тема 16. Ольга Кобилянська – Література XX ст

IV. Література XX ст.

Тема 16. Ольга Кобилянська (1863 – 1942)

Ольга Юліанівна Кобилянська – “велика українська письменниця, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі” (Василь Земляк); “Пишна троянда в саду української літератури” (М. Старицький).

Письменниця опрацювала в українській прозі нову тему: доля освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища, в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і враження.

Перші свої твори О. Кобилянська писала німецькою мовою. Пізніше їй дорікали за німецький спосіб мислення, залежність від німецької класики. Але і в ранніх, німецькомовних, і в пізніших, уже україномовних, творах простежується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.

І. Франко не випадково поставив Ольгу Кобилянську нa чолі “нової школи” в українській літературі: у її творах вперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві.

“Людина”

Жанр: повість.

Історія написання

У 1887 р. з’являється оповідання “Вона вийшла заміж”, присвячене Наталії Кобринській – відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий

феміністичний рух.

У 1891 р. в селі Димка на Буковині Ольга Кобилянська пише повість “Людина” як досконало перероблену редакцію оповідання “Вона вийшла заміж”.

У 1894 р. повість вийшла в журналі “Зоря”.

Тема твору – зображення життя освіченої бідної жінки в глухому провінційному містечку. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень: усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка.

Ідея твору – треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе справді людиною і знайти своє місце в житті.

Персонажі: родина Ляуферів (батько, мати та їхні діти: Олена, Ірина, Геня, син Герман-Євген-Сидор, студент-медик Стефан Лієвіч (коханий Олени), Фельс (майбутній чоловік Олени), Маргарета (вчителька).

Зміст

У центрі повісті – молода дівчина Олена, яку не розуміють ні в родині, ні в містечковому середовищі, оскільки Олена багато читає, тонко відчуває красу в природі, людині, мистецтві, їй доводять, що жінка має бути придатком чоловіка. Дівчина протестує. Її підтримує студент-медик Стефан Лієвич, який після навчання у Швейцарії по-новому дивиться на суспільне життя. Він доводить, що майбутнє жінок – у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи.

Але смерть однодумця залишає Олену в самотності.

Щоб покращити матеріальне становище родини, Олена погоджується вийти заміж за лісничого Фельса. Але в розпачі дівчина сама в себе запитує: “І чим… оправдається? Що вона людина?..”

Повість “Людина” справила великий вплив на розвиток феміністичного руху Галичини.

Емансипація – звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень.

Фемінізм – жіночий рух другої половини XIX ст. за зрівняння жінок у правах з чоловіками.

Стислий переказ твору

Пан Епамінондас Ляуфер (у деяких виданнях – Ляуфлер) – цісарсько-королівський радник, він мав велику повагу, вплив і немалі доходи. Була у нього і слабка сторона – пристрасть до спиртних напоїв. Але цього поки що ніхто не помічав.

У Ляуфера було чотири доньки і один син Герман-Євген-Сидор, якого батько любив до нестями, вважав своїм майбутнім. Мати так само обожнювала сина, не раз у мріях бачила його лісовим радником в елегантній колясці поруч із багатою жінкою. А те, що син не любив учитися, матір не дуже засмучувало. Вона ненавиділа “висушених тверезих професорів”, які мучили її синочка, називали упертим і злим.

Тим часом підростали доньки. Природа не обділила їх красою, а пані радникова посилала, як водиться, вчитися французької мови й музики. Оскільки батько займав високе становище у суспільстві, то в дівчат не було відбою від женихів. Одне непокоїло матір: дві середні дочки, Олена й Ірина, любили читати серйозні книги. Особливо Олена. А потім ще й. так палко розказувала про них молодим людям, що юрбою її оточували. При цьому сперечалася, і в її устах звучали такі пекучі й небезпечні слова, як “соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…”

Мати не спала ночами з тривоги, що дівчина хоче йти зовсім не тим шляхом, який призначено природою. А слова доньки про “рівноправність між мужчиною і жінкою”, про те, що жінкам треба вчитися і самим себе забезпечувати, викликали у неї сором і лють. Про таку небезпечну поведінку Олени, яка “губить легкодушно свою будучину і відстрашує від себе і від других сестер женихів”, говорили й товаришки пані радникової. Вони радили їй заборонити Олені читати книги і висловлювати подібні крамольні думки. Сміялися: “Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина?” .

Однак мати нічого не могла вдіяти з Оленою і не наважувалася застосовувати силу. Тим більше, що за нею, “як тінь”, піднімалася сестра Ірина і завжди знаходила слова, щоб заспокоїти матір і виправдати вчинки сестри. До них інколи приєднувався й молодий чоловік, студент-медик Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули.

Чого він тільки не розповідав! А його слухали, ніби апостола правди. Про те, що в Швейцарії вже давно поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками. Тут же він побачив “сонне Царство”, а якщо якась жінка намагається “збудити сонну сестру”, її висміюють і засуджують, як, наприклад, Олену. Йому за це навіть соромно. Олена відповідала, що це наслідок “нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати-знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу”.

Мати ненавиділа Лієвича ще й за те, що він ніколи не знаходив доброго слова для її сина, а, навпаки, при кожній нагоді “читав нотації” за його недостойну поведінку і лінощі.

Пізній вечір після великодніх свят. Було тихо, тільки чувся шум гірської річки. Навколо величаво піднімалися Карпатські гори, верхівки яких магічним сяйвом освітлював місяць.

З невеличкої хатини вийшли Олена і Лієвич. Сьогодні у них прощальний вечір, бо Стефан змушений поїхати на два роки, щоб закінчити навчання. Вони не знаходять слів, щоб висловити свої почуття. Він просить її говорити, щоб назавжди запам’ятати голос коханої. Вона з усміхом питає, що, може, йому ще й присягу на вірність зложити? Стефан говорить, що вірить не в присяги, а у силу любові. Олена відповідає, що полюбила з першої хвилини, коли зрозуміла, що він говорив правду, не боявся ніколи і нічого. І з другої хвилини, коли переконалася, що він цільна натура, “задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…”, їй подобається і те, що не перетворював себе в “модну мавпу”, не дуже дотримувався умовностей “світського життя”.

Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить і може присилувати її вийти заміж за когось, на їхню думку, достойнішого. Але Олена відповідає, що цього ніхто не може зробити проти її волі і просить вірити в любов, а поки що їхні заручини – таємниця.

Пристрасно прощаються, цілуючи руки і просячи один одного триматися ці два роки розлуки,, любити й вірити.

Прийшли нові часи і принесли радникові великі клопоти.

Хоч для сина Германа-Євгена-Сидора наймали репетитора, він щоразу приносив за кожне півріччя все гірші і гірші свідоцтва. Батько лютився, а сестри ховали брата, поки не пройде батьків гнів.

Після закінчення навчання Герман-Євген-Сидор поїхав на однорічну військову службу. Разом з ним відійшло і щастя родини Ляуферів, бо незабаром стало з’являтися безліч векселів за борги сина. Пан радник же все частіше затримувався у кав’ярнях, інколи там і ночував. Його “слабка сторона” перемогла.

Лікар жаліє приятеля і говорить, що у нього ж іще дві незабезпечені доньки. Йому заперечують, що дівчата, вийшовши заміж, самі себе забезпечать. Адже Олена уже, мабуть, заручена з К-им? Батько відповідає, що донька не хоче за нього заміж, бо не любить. Ляуфера підняли на сміх, сказали, що у нього вдома “бабське панування” і що це неприпустимо, щоб дівчина відмовлялася від заміжжя лише з причини нелюбові. І раніше вибирали собі жінку за домовленістю, та й нічого – звикали, жили добре, тим більше, що ланка – як “молодий кінь”, “почує сильну, залізну руку, так і подасться”.

Коли йшли додому, лікар запропонував радникові поговорити з Оленою, кажучи, що вона добра, шляхетна і не захоче, щоб родина страждала від бідності. Аби лиш забула того… І тільки тут батько дізнався, що його донька зустрічалася зі Стефаном Лієвичем, навіть була таємно заручена. Потім трапилося нещастя: молодий чоловік “набрався десь у шпиталі тифу й помер”, Олена тяжко переживала, навіть захворіла, тому й звернулася за порадою до лікаря і змушена була йому все розповісти. Батько дуже образився, що останнім про це дізнався, і попросив свого товариша поговорити з дочкою, умовити її.

Лікар прийшов поговорити з Оленою. Батьків приятель став говорити, що дівчина повинна думати не лише про свої почуття, а й про обов’язки перед родичами. Олена гостро відповіла, що “не може інакше збирати, як сіялось” і що батьки самі винні у негідній поведінці її брата. Тоді лікар вирішив викласти всю гірку правду: “всі вони знищені, … її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддаляють зі служби”.

Олена вражена, але каже, що вона була до цього готова. І не бачить виходу з такого становища. Тоді лікар підказує – вийти заміж за К-ого, який незабаром проситиме її руки. Дівчина категорично відмовляється, бо не любить його: “А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини”. Старий чоловік аж розсердився, доводячи, що їм нікуди дітися, якщо не прийде звичайна місячна платня, адже старша сестра сама має дітей і до того ж скупувата, на платню Ірини – вчительки музики – теж не проживеш. І хто ж буде догодовувати батьків, адже вони вас вигодували, виростили? Олена відповідає, що хоче сама заробляти на хліб і ділитися з родичами. Сказала, що вона має розважливий критичний розум і не зверне “з раз обраного шляху”, готова боротися з незлагодами життя, бо вона – людина.

Через два тижні відбулася серйозна розмова батька й Олени з приводу її відмови вийти заміж за К-ого. Олена сказала, що “ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини” І що вона ніколи не буде жити брехнею. Батько знову почав кричати і проклинати дочку, кажучи, що вона все одно підкориться йому, тому що ще неповнолітня.

II

До тієї самої хатини, звідки вони з Лієвичем виходили три роки тому, прямувала тепер Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета, щира порадниця і подруга Олени.

У кімнаті були затишок, спокій і звучала музика Шопена. Олена, як вона це часто робила, тихенько сіла в крісло і поринула у спогади. Саме під таку музику Стефан і зважився сказати їй про свою любов.

Пізніше стара дама закінчила грати й увійшла зі світлом до кімнати. Вона не здивувалася несподіваній гості, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К-ому, щоб він не приходив просити її руки, не принижувався, адже вона його не любить і відмовить. Маргарета почала умовляти Олену підкоритися, доводила, що К-ий – непоганий молодий чоловік, вона незабаром звикне. На це Олена гостро відповіла, що це “егоїст і чоловік гордий”, а вона не є тією, котра “могла зносити на своїм карку панування другого”. Стара вчителька відповіла з жалем, що такі думки не доведуть до доброго, адже ж зовсім не краще бути самотнім, нікому не потрібним, та хце й у бідності. То ж треба вітати К-ого “як свого ангела-спасителя”. Олена відповіла, що цього не буде ніколи, краще вмерти: “моральна нужда і абсолютна бідність – се одне й те саме. Наслідки їх однакові”. І просить паперу, щоб написати листа К-ому з відмовою.

Жінки попрощалися холодно і німо. Вони обидві зрозуміли: щось їх роз’єднало після цієї розмови.

Чаша горя, яку довелося випити родині Ляуферів, ще була неповна. Герман-Євген-Сидор закохався, але дівчина залишилася глухою до його почуттів і відмовилася стати його дружиною. Хлопець не знайшов ніякого іншого виходу, як вистрілити собі в лоб.

Невдовзі радника усунуто зі служби, і гарні, золоті часи залишилися в минулому.

Найстарша дочка Ляуфера вийшла заміж за старого, але багатого чоловіка і проживала далеко від родичів, раз чи двічі на рік пишучи листи. Сестри не булиміні собою близькі, тому Олені було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала зятеві.

Відповіді чекали довго, нарешті зять погодився на невигідних для Ляуферів умовах, але діватися було нікуди. Родина виїхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе – доки звикне.

Минуло п’ять років з того часу, як Ляуфери проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усякого товариства. Життя їх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера.

Тепер головувала в родині Олена. На її плечах “спочивав гаразд цілої родини”. Адже Ірина вийшла заміж, але повдовіла і повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родині старшої, де привчалася до господарювання.

“Немає тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя”. Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрі турбуються лише про “фізичний добробут”, тобто матеріальний достаток. Вона билася, “як той спійманий орел”, у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його.

Олена задивилася на мурашник, що був поблизу неї і пригадала статтю відомого російського критика Д. Писарева “Бджоли”. Як багато почуттів піднімалося в її душі колись проти “трутнів”. Тепер вона читала дуже рідко.

Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегідь домовляються з новим господарем, інакше через рік опиняться без оселі.

Пані радникова, колись “гарна і горда женщина”, зломилась. Коли Олена розповіла їй про лист, та лише заплакала. Ірина часто хворіла, а найменша сестра, уже доросла, повернулася і тяжко працювала на полях нарівні з чоловіками. Сподіватися на чиюсь допомогу чи пораду було нічого, тому Олена й не розповіла родині про негативну відповідь нового господаря землі, а намагалася вже вкотре сама знайти вихід.

Олена познайомилася з лісничим, який підвіз її своїми кіньми. Новий знайомий розповів, що залишається на службі у барона, що купив ще одне село і замінив, собі коня. Фельс радо пообіцяв навчити Олену правити кіньми і навіть дав у її розпорядження свій візок. Вона взяла поводи, а молодий чоловік сказав, що треба тримати сильно, а це для жінки з її ніжними руками важко. Тоді Олена, не соромлячись, сказала, що цими ніжними руками вона витягає п’ять-шість відер води для худоби, якщо цього нікому зробити. Фельс здивований прямотою дівчини.

Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи твердою рукою і люто вдарив коней. Потім повернувся до неї і м’яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Однак Олена зауважила, що сама не поїде; зійшлися на тім, що виїздитимуть разом.

Через чотири дні в ту саму пору Фельсів візок знову зупинився перед помешканням Ляуферів. Фельс привіз дівчину додому. Олена була стомлена, але привітним і лагідним голосом просила його приходити ще.

Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашніми поводилася роздратовано, навіть різко.

Ірина сказала Олені, що ніби стало помітним, як Фельс ставиться до Олени. При цьому додала, що “він добрий чоловік, але дуже ограничений…” Та підхопила: “Так, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..”

Олена стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї. “Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові…”

Олена часто стрічалась із Фельсом, причому на самоті. А якщо хтось із родини з’являвся вдома, ставала мовчазною і шукала собі заняття на кухні.

Коли випав сніг, лісничий почав приїжджати щонеділі і забирати усіх на прогулянку. Часто бувало, що катав саму Олену, щохвилини питаючи, чи їй не холодно. Він зовсім втратив свою сміливість щодо неї, а вона, навпаки, – говірлива, весела, зовсім ним заволоділа. Інколи він починав розмову про щось, не передчуваючи, що говорить проти її поглядів. Олена спиняла на ньому гордий, холодний погляд, і він бентежився.

Одного разу Фельс ледь їй не освідчився, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона дуже нещасна.

Того самого дня після обіду зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. Їли “свячене”, бажали добра, здоров’я, потіхи з дітей та онуків. Потім старі бажали молодим, а молоді – самі собі. Тоді старші, розчулені, залишили “любу молодіж” саму.

Ніхто так не міг гордитися у той день своїм гумором, як Олена. Очі сяяли, коси спустила на плечі, здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неї очей, і1вона не полишала його увагою. Усі присутні милувалися і говорили, що з них вийде добра пара.

Фельс пристрасно запропонував Олені стати його дружиною. Вагаючись в душевній боротьбі, вона погодилася. Фельс, почувши це, кинувся обіймати і цілувати Олену, а вона мовчки зносила ті любощі.

Уночі Ірина гірко ридала, благала, щоб Олена не робила цей крок проти своєї волі.

На що та відповіла: “Хто питає про правду або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені”. То ж хай Ірина не будить у ній колишню людину, не мучить сумнівами, адже вона виконала своє “завдання”.

Через місяць увечері на подвір’ї Ляуферів зібрався натовп селян. Стара Катря ходила між людей з пляшкою горілки і частувала, примовляючи: “За здоров’я молодих!” Ворота були відчинені, і на подвір’я заїжджали віз за возом з весільними гостями з усієї околиці. Фельс настояв, щоб весілля було бучним і пишним. Запрошені займають свої місця у святково прибраних кімнатах, а пані радникова проходжується між гостями. їй здалося, що повернулися старі добрі часи. Звідкись взялася давня зарозумілість у цій прибитій роками і горем жінці: “Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…”

Вона пишалася, що її доньку вибрав найкращий чоловік в околиці. А особливо тішила стару пані купа весільних подарунків, і серед них – велика скринька зі сріблом на дванадцять персон, яку подарував Фельсів барон.

Приїхала на весілля і Маргарета. Вона постарішала і посумнішала. Ходила мовчки по кімнатах і слухала пані радникову, яка їй розповідала про нареченого. Та хвалилася, як Фельс любить Олену, який він добрий, і що віддав їм маленьку хатинку в місті. Матері з Генею легше буде там жити, а Ірина залишиться, звичайно, з Оленою. Далі пані радникова говорить, що Фельс “добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива”. Маргарета на це лише прошептала:

– Дай Боже, дай Боже…

Вона не може забути, що Олена так бездумно відмовила К-ому. Він тепер суддя, має великі доходи і живе безжурно, одружився з донькою багатого броварника. Мати сказала, що нічого, “нема нічого злого, щоби на добре не вийшло”. Ще невідомо, як би до них поставився К-ий, чи був би такий прихильний. А що не так склалося, то винен тільки той безталанний Лієвич. Маргарета весь час думала про Олену. Зустрівшись, вони обидві збентежилися. Олена сказала:

– Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь!

Зацікавлені гості сидять, перешіптуються, чекають молодого з молодою. Молодий незабаром приїде, а от де вона?

Ірина, з виглядом як на похоронах, сказала, що молода зараз з’явиться, вона пішла на кілька хвилин у свою кімнату.

Олена, у довгій білій сукні, справді заховалася в одинокім кутку, який їй ще лишився. Вона була зайнята дивною роботою – виймала зі скриньки один лист за другим і, не дивлячись, роздирала їх. Нарешті залишився один. Взяла до рук, але не витримала і вирішила прочитати в останній раз.

“Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів до якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі – твою легеньку малу руку… тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише Мій біль усмирити. Я переконаний: ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло.

Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою – а потому Великдень. Я все відкладаю на Великдень… душа так повна, ти мене знаєш… так, але лежачи, писати утомився…”

Це були останні слова Стефана, писані для неї. Василь переслав їх Олені.

Дівчина притиснула листа до уст, а потім подерла його на дрібні шматочки. Вона підійшла до вікна і закрила лице руками.

З вікна долітав чудовий запах лілей. Тихо шумів ліс. Незабаром почула, як під’їхав візок. Вона добре знає, хто ним приїхав, чий це короткий, голосний сміх.

Ноги під нею задрижали, у вухах щось бринить, а горло здавили корчі. Нерви напружені до краю. “Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її – одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи – його? – Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?..

Вона заллялась несамовито сміхом.

… Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку.

Він підвів її і притис до грудей.

– Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!!

Тест № 13

1. Укажіть назву першої поетичної збірки І. Франка.

А “Картка любові”;

Б “Баляди і розкази”;

В “З вершин і низин”;

Г “Зів’яле листя”.

2. Яку символічну назву мають частини збірки “Зів’яле листя”?

А “Квіти”;

Б “букети”;

В “жмутки”;

Г “листки”;

Д “спогади”.

3. Про яку збірку І. Франка М. Коцюбинський написав: “Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувств і розуміння душі людської”?

А “Баляди і розкази”;

В “З вершин і низин”;

В “Зів’яле листя”;

Г “Давнє й нове”.

4. Який образ представлений у поезії “Гімн”?

А “Вічного мандрівника”;.

Б “вічного революціонера”;

В “великого Каменяра”;

Г “вічного бунтаря”.

5. У пролозі до якого твору Б Франко висловлює віру у свій народ, його гідне майбутнє?

А “Іван Вишенський”;

Б “Гімн”;

В “Декадент”;

Г “Мойсей”.

6. Укажіть, який троп яскраво виражений у словах “Я ж не люблю її з надмірної любові”.

А Антитеза;

Б метафора;

В синекдоха;

Г оксиморон;

Д порівняння.

7. Хто назвав О. Кобилянську “пишною трояндою в саду української літератури”?

А Т. Шевченко;

Б М. Кропивницький;

В М. Старицький;

Г І. Франко;

Д М. Коцюбинський.

8. Укажіть рік виходу повісті О. Кобилянської “Людина” у журналі “Зоря” з новим підходом до розкриття проблеми фемінізації.

А 1887 р.;

Б 1890 р.;

В 1894 р.;

Г 1918 р.;

Д 1891 р.

9. Укажіть, яку назву мала перша редакція повісті О. Кобилянської “Людина”.

А “Вона вийшла заміж”;

В “Царівна”;

В “Некультурна”;

Г “Земля”;

Д “Природа”.

10. Укажіть персонажа, який не присутній у повісті О. Кобилянської “Людина”.

А Фельс;

Б Маргарета;

В Олена;

Г Іваниха Дубиха;

Д Ірина.

11. Розмістіть епізоди повісті О. Кобилянської “Людина” відповідно до сюжетної послідовності

А Сварка між Оленою і її матір’ю через відмову дочки виходити заміж за К-ого;

Б самогубство Германа-Євгена-Сидора;

В читання Оленою листів від Стефана перед весіллям;

Г зустріч Олени з лісничим;

Д прощальний вечір Олени Ляуфлер і Стефана Лієвича.

12. Установіть відповідність між визначенням літературознавчого терміна і його назвою.

1 Віршова форма з трирядкових строф, у якій римуються між собою перший і третій рядки, а другий рядок римується з першим і останнім рядками наступної строфи.

2 Особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.

3 Паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя.

4 Єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій..

5 Повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).

А епіфора;

Б анафора;

В антитеза;

Г терцина;

Д паралелізм.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Тема 16. Ольга Кобилянська – Література XX ст