Скорочено “ПОТЕРЧАТА” – ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ


Дячиха Євпраксія чекала на дяка Оверка і поралася біля печі. Вона гнівалася, що дяка досі немає – вже час вечеряти.

Дрова голосно зашкварчали й почали так тріщати, мов там, у печі, хтось лущив горіхи. По вікнах, підлозі й стелі бігали рожеві зайчики. В запічку зацвірінькав цвіркунець, в хату потягло теплом. Стало світліше й веселіше. Великий кіт звівся на лежанці, спочатку вигнувся дугою, а потім витягся, позіхнув і пішов на руки до дячихи. Тут він так гарно почав муркотати, що дячисі аж полегшало на душі. Вона задивилась на вогонь, як він переплигував з однієї деревини на другу. Немов хтось чіпляв до деревин білі, сині, рожеві та жовті тремтячі краплинки блискучого шовку.

Втомившись і не дочекавшись чоловіка, дячиха поклала руки на стіл, схилила на них голову, позіхнула та й задрімала…

Чекав на свого веселого та говіркого господаря й Домовик. Він почав вже хвилюватися: дяк Оверко пішов ще вдосвіта до сусіднього села на храмові свята й досі не повернувся, хоча вже смеркало.

“Домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говіркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспівував дуже гарно тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троє-кратне “Господи, помилуй!” – по тричі вряд. “Бач, випискує, мов комарик!” – посміхався тоді Домовик й почував від того велику приємність. Тепер же йому було сумно…


Чи й справді не пірнув він часом у болото? ” – подумав Домовик.

Він довго вагався, чи виходити зі свого двору, чи ні? Все ще він чекав, що ось-ось дяк рипне хвірткою. Але дяка не було, і домовик нарешті вийшов з дому”.

Ніч була темна, небо було затягнуте товстим, чорним сукном, крізь яке не пробивалося жодного променя зірки. Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався до великого болота…

А саме в цей час п’яненький дяк Оверко вийшов з іншого села й підходив до болота з протилежного боку.

З-під вільхи вискочила левадна Хуха й покотила попередити Потерчат, щоб ті розсвітили свої каганці. Бо ж тільки Потерчата могли показати дякові Оверкові справжній шлях в тому недоброму місці.

А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед, наспівуючи церковної пісеньки. Раптом він побачив, як блимнув малесенький зеленкуватий вогнищ, потім другий, третій, четвертий, десятий, двадцятий… То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчуватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, але їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом. Він ще бачив, як вони то підскакували вгору, то поринали в долину. Це через те, що Потерчата бігли не рівним шляхом, а по багновиську й перестрибували з купини на купину.

Від того видовиська дякові й хміль увесь вийшов з голови. ” Та це ж мене манить нечиста сила!” – подумав переляканий дяк. Він хитнувся набік, підібрав поли свого довгого каптана й метнувся від дороги праворуч. Потерчата, побачивши, що він збивається зі шляху, збіглися до гурту, а потім всі посунули до нього й заступили йому дорогу. Дяк метнувся ліворуч. Аж раптом зрозумів, що втрапив у багновисько. Повний жаху, він спинився й притаїв дух. Він дивився на вогники й мізкував: “Загибає моя душа! Кінець наближається!..”

Як Дитинчата-Потерчата не співали йому, не вказували шлях, він не розумів, бо слабенькі голоси Потерчат нагадували йому шелест очерету.

“Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вірує! Потопаю в болоті, яко фараон Гонитель!..” – кричав дяк.

“Той покрик почув Домовик. Мов цап, пострибав він чимдужче по купинах. Потім підскочив до загрузлого в болоті дяка, перевернувся на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик мигнув кілька разів другою вітою Потерчатам, щоб вони швидше погасили свої вогники. Він-бо бачив, що дяк їх дуже злякався”.

Підштовхуючи свого господаря з багна, домовик вивів його на суходіл. Тут він поставив дяка лицем в напрямі дороги, витяг з болота шапку, непомітно прив’язав її до шарфа й прошепотів на вухо таким способом, щоб дяк подумав, ніби то він сам так намислив: “Іди тепер, Оверку, просто й нічого не бійся!”

Почувши під собою твердий грунт, мокрий, промерзлий дяк щосили подався вперед. Швидко угледів він на обрії білу дзвіницю церкви, біля якої була його хата і зітхнув із полегшенням.

“Домовик допоміг господареві увійти у хату. Він радів, що вчасно подався рятувати дяка. Адже в тім малім болоті не було ні Водяника, ні Русалок, а малі Потерчата не могли б самі врятувати дяка. Коли ж дяк Оверко став біля печі перед світлом, то Домовик не міг утриматись від реготу. Неначе меблі затріщали, так пролунав його сміх. Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра купа бруду, що висіла, мов кишка у індика”.

Домовиків сміх розбудив дячиху. Вона лупнула очима й підскочила, мов опечена.

” Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! – сплеснула вона в долоні. – Амінь, амінь! Розсипся!..” Та дяк лагідним голосом мовив, що це він, дяк, живий та неушкоджений. Дячиха почала кричати, лаяти чоловіка, навіть віника вхопила. А він довго розказував, як його водила нечиста сила по болоті. Але дячиха не дала йому скінчити й сказала, що то водила його не “нечиста сила”, а горілка.

Домовик подумки порадів, що в нього така розумна господиня. Але ж йому шкода було й доброго дяка й він непомітно висмикнув з руки дячихи віника. Потім ще раз гучно засміявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого кота”.

А дяк Оверко, умившись та перевбравшись, ще довго-довго розповідав дячисі Євпраксії, як він молитвами врятувався від нечистої сили.

У казці В. Короліва-Старого зображено міфічних істот: Домовиків, Відьом, Потерчат, Хух, які допомагають людям. Згідно з повір’ями наших предків, потерчата – душі дітей, які померли нехрещеними й стали болотяними вогниками. Ці вогники світять уночі і вказують людям безпечну дорогу. А домовик – охоронець домашнього вогнища та родинних святинь. Тож, у творі домовик і потерчата рятують п’яненького дяка Оверка від загибелі. Але дяк не одразу розуміє підказки своїх рятівників. Тим самим він лише ускладнює їм задачу і сам лякається ще більше.

Люди нерідко виправдовують свої дурні вчинки тим, що їх начебто вела “нечиста сила”. Це відбувається тому, що найчастіше люди не хочуть нести відповідальність за такі вчинки. Автор твору вказує читачам на цю особливість і наголошує на тому, що відповідати за свою нерозважливість людина має лише сама.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “ПОТЕРЧАТА” – ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

Categories: Скорочені твори

Links