Скорочено ПОДВІЙНЕ КОЛО – ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

( Скорочено )

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. “Рубай, брати, білу кість!” Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем.

Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Був серпень нечуваного тембру.

“Сюди веди!” ї підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни. Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели Андрія. “Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!” Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров’ю. “Та я, мазепо проклятий!” – “Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?”

Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими

очима…

Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки… “Петлюрівське стерво, – сказав він, – мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма “.

“Що тобі оце згадується? – допитувався переможець. – Одеса чи Очаків?” – “А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова…” Оверко перебив, подивився на південний захід. “Майстро віятиме, – сказав він, – коли б дощу не навіяв…” – “І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”…

“Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, Од Білого моря до Чорного, проклинаю ім’ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину…” – “Та рубайте його, козацтво!” – скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстро, і стояли нерухомо вежі степового неба.

А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій…

Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса.

“Майстро десь зірвався”, – сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстра.

Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, із-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, “до зброї! по конях! кулемети! махновці!”, а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.

Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивляючись до Оверка.

“Зустрілися, браток! – трусонув волоссям, що спадало аж на плечі. – Там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили – один, мертвий, а другий кволий, ну що – України тобі хочеться?”

“Махновський душогубе, – тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, – ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою “. Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю.

“Іменем батька Нестора Махна, – реготав Панас, – призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія – утопити її морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії – одрубати голову”. Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстро поволі переліг на грего – протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, “дайте пити”, – сказав Оверко.

Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло… він спинив його і мовив: “Пам’ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”. Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився, “рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття? “

“Проклинаю тебе…” – “Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?”

А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької піхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж – ревком. Гострі рибальські очі побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси – людину. У біноклі вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт, Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні сини оступали його, мов бір; солдати наближалися. Це були іноземці.

“Закопати треба, – сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, – клятий був босяцюра”. Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату,- копав там притулок двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий – цей четвертий Половець, колишній моряк торговельного флоту й контрабандист.

Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі пішов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко, – таке кляте Половецьке насіння!

Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопатою, як піший виделкою, “ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рід зневажив!”

Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі поминули Панаса, він стояв геть увесь заболочений, розхристаний, без шапки, довге волосся спадало нашию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном.

“От де зустрілися, Панасе”, – сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці, з інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба.

Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простір. Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й ввесь час смикалось, “та тут і Сашко”, – посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: “Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!”

“Хлопці, – сказав Іван, – от і скінчилася ваша служба в зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви зрозумієте мене й так, бо скрізь по етапах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відступаємо ми перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваємось на Київ, і, відступаючи, б’ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми закликаємо нас, бо ви з нами одного горя, – ставайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армія!”

Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половедь наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконано.

Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство й дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря. “Це – близько смерть”, – подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: “Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”.

“Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс”.

“Проклинаю тебе, – закричав Панас в агонії, – проклинаю моєю останньою хвилиною!” Він вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля.

“Стріляй і мене, – сказав Іванові клятий Сашко, – стріляй, байстрюче”. – “Бісової душі вилупок”, – промимрив Іван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осміхнувся.

На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, – “одного роду, – сказав Герт, – та не одного з тобою класу”.

“Подвійне коло” – перша з восьми новел роману Ю. Яновського “Вершники” (1935), в якому письменник намагався художньо втілити свої болючі роздуми про складний період в історії свого народу. Назва новели символізує трагічне зіткнення кола інтересів класових і родинних, коли “за ідею” брат убиває брата.

У революційній боротьбі один проти одного виступають брати Половці. Вони добре пам’ятають батьківську настанову: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”, проте у бажанні відстояти свої політичні погляди не жаліють братських життів – по черзі летять на землю голови Половців (денікінця

Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса – колишнього моряка торговельного флоту й контрабандиста), що їх стинають один одному рідні брати. Живим залишається тільки більшовик

Івана Половець, що цілком узгоджувалось з розвитком пореволюційної історії. Такий розвиток подій був на той час “ідеологічно правильним” і схвалювався офіційною критикою.

“Умовний” бій у степу під Компаніївкою відбиває, таким чином, усю складність ситуації, що склалася в Україні під час громадянської війни. І хоча за сюжетом врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, емоційний акцент автор зробив зовсім на іншому – він аж ніяк не виправдовує цю криваву різню: наведення ладу через братовбивство не можна вважати нормальним явищем, навіть якщо кров точиться задля нового життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скорочено ПОДВІЙНЕ КОЛО – ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Categories: Скорочені твори

Links