Скорочено “Адам і Ева” Казакова

Так провів Агєєв і цей день, а на іншій до двох годинників пішов на вокзал зустрічати Вику. Він прийшов завчасно, від нема чого робити зайшов у буфет, випив і раптом злякався думки, що Вика приїжджає. Він майже не знав неї – два рази тільки зустрічалися, і коли він запропонував їй приїхати до нього на Північ, вона раптом погодилася. Він вийшов на перон. Поїзд підходив. Вика перша побачила його й окликнула

Вона була дуже гарна, а в одязі її, у поплутаних волоссях, у манері говорити було щось невловиме московське, від чого Агєєв уже отвык на Півночі. “Везе мені на бабів!” – подумав Агєєв. “Я тобі газети привезла. Тебе лають, знаєш”. – ” А-А! – сказав він, випробовуючи глибоке задоволення

– “Колгоспницю” не зняли?” – “Ні, висить… – Вика засміялася. – Ніхто нічого не розуміє, кричать, сперечаються, хлопці з бородами колами ходять…” – ” Тобі-Те сподобалося?

” Вика невиразно знизала плечима, і Агєєв раптом розлютився. І весь день уже як чужий ходив поруч із Викою, позіхав, на її питання мукав щось незрозуміле, чекав на пристані, поки вона довідувалася про розклад, а ввечері знову напився й замкнувся в себе в номері. На інший день Вика розбудила Агєєва рано, змусила умитися й одягтися, сама укладала його рюкзак

“Прямо як дружина!” – зі здивуванням думав Агєєв. Але й на пароплаві Агєєву

не полегшало. Побродивши по залізному настилі нижньої палуби, він примостився біля машинного відділення, недалеко від буфета

Буфет нарешті відкрився, і негайно до Агєєва підійшла Вика: “Хочеш випити, бедный? Ну, іди, випий”. Агєєв приніс четвертинку, хліби й огірків

Випивши, він відчув, як отмякает у нього на душі. “Поясни, що з тобою?” – запитала Вика

“Просто смутно, баба, – сказав він тихо. – Напевно, я бездара й дурень”. – “Дурний!

” – ніжно сказала Вика, засміялася й поклала йому голову на плече. І стала вона раптом близька й дорога йому. “Знаєш, як паршиво було без тебе – дощ ллє, іти нікуди, сидиш у ресторані п’яний, думаєш… Утомився я. Студентом був, думав – усе переверну, усіх уб’ю своїми картинами, подорожувати стану, у скелях жити. Этакий, знаєш, бурлака Гоген…

Три роки, як скінчив інститут, і всякі покидьки заздрять: ах, слава, ах, Європа знає… Ідіоти! Чому заздрити? Що я над кожною картиною…

На виставку не потрапиш, комісії заїдають, а прорвався чимсь не головним – ще гірше. Критики! Кричать про сучасність, а сучасність розуміють мерзенно. І як брешуть, яка демагогія за вірними словами! Коли вони говорять “людина”, те неодмінно з великої букви

А ми, які щось робимо, ми для них піжони… Духовні стиляги – от ми хто!” – “Не треба б тобі пити…” – тихо сказала Вика, жалісливо дивлячись на нього зверху долілиць. Агєєв подивився на Вику, поморщився й сказав: ” Піду-Ка спати”. Він почав роздягатися в каюті, і йому стало до сліз шкода себе й самотньо.

Порятунок його було зараз у Виці, він знав це. Але щось у ній приводило його в сказ. До острова пароплав підходив увечері. Уже видна була темна многошатровая церква. Глухо й віддалено згоріла коротка зоря, стало смеркти

У Вики була вперта й скривджена особа. Коли зовсім близько підійшли, стали видні вітряний млин, прекрасна стародавня хата, комірні будівлі – все нерухливе, порожнє, музейне. Агєєв посміхнувся: “Саме для мене

Так сказати – на передньому краї”. Готель на острові виявився затишною – грубка на кухні, три кімнати – всі порожні. Господарка принесла простирадла, і добре запахло чистою білизною

Вика із щасливою особою повалилася на ліжко: “Це геніально! Милий мій Адам, ти любиш смажену картоплю?” Агєєв вийшов на вулицю, потихеньку обійшов церкву й присів на березі озера

Йому було самотньо. Він сидів довго й чув, як виходила й шукала його Вика. Йому шкода було її, але гірка відчуженість, відчуженість від усіх зійшла на нею. Він згадав, що хворі звірі так ховаються – забиваються в недоступну глухомань і лікуються там якоюсь таємничою травою або вмирають

“Де ти був?” – запитала Вика, коли він повернувся. Агєєв не відповів. Вони мовчачи повечеряли й лягли, кожний на своє ліжко. Погасили світло, але сон не йшло. “А знаєш що? Я виїду, – сказала Вика, і Агєєв відчув, як вона ненавидить його. – З першим же пароплавом виїду

Ти просто егоїст. Я ці два дні думала: хто ж ти? Хто? І що це в тебе? А тепер знаю: егоїст. Говориш про народ, про мистецтво, а думаєш про себе – ні про кого, ні про кого, про себе…

Навіщо ти кликав мене, навіщо? Знаю тепер: підтакувати тобі, гладити тебе, так? Ну ні, милий, пошукай іншу дурку. Мені й зараз соромно, як я бігала в деканат, як брехав: тато хворий…” – “Замовчи, дурка!

– сказав Агєєв з тугою, розуміючи, що все скінчилося. – И котися звідси!” Йому хотілося заплакати, як у дитинстві, але плакати він давно не міг. На наступний ранок Агєєв взяв човен і сплив на сусідній острів вмагазин.

Купив пляшку горілки, цигарок, закуску. “Здорово, братуха! – окликнув його місцевий рибалка. – Художник? З острова?

А те приїдь до нас у бригаду. Ми художників любимо. І хлопці в нас нічого. Ми тебе юшкою годувати будемо. У нас весело, дівки як загогочуть, так на всю ніч

Весело живемо!” – “Обов’язково приїду!” – радісно сказав Агєєв. Вертався Агєєв у повній тиші й затишності

Зі сходу майже чорною стіною вставала дощова хмара, із заходу сонце лило своє останнє світло, і все освітлене їм – острів, церква, млин – здавалося на тлі Хмари зловісно-червоним. Далеко на обрії зависла веселка, И Агєєв раптом відчув, що йому хочеться малювати. У готелі він побачив речі Вики вже зібраними. В Агєєва здригнулося в душі, але він промовчав і почав розкладати по підвіконнях і ліжкам картонки, тюбики з фарбою, перебирати кисті

Вика дивилася з подивом. Потім він дістав горілку: “Вип’ємо на прощання?” Вика відставила свою стопку. Особа її тремтіло

Агєєв устав і відійшов до вікна… На пристань вони вийшли вже в темряві. Агєєв потоптався біля Вики, потім відійшов, піднявся вище на берег. Раптово по небу промчався як би подих – зірки здригнулися, затріпотіли. Через німу чорність церкви, розходити променями, колихалося, стискувалося й розпухало слабке блакитнувато-золотаве північне сяйво

И коли воно розпалювалося, усе починало світитися: вода, берег, камені, мокра трава. Агєєв раптом ногами й серцем відчув, як поверталася земля, і на цій землі, на острівці під нескінченним небом, був він, і від нього їхала вона. Від Адама йшла Ева. “Ти бачив північне сяйво? Це воно, так?” – запитала Вика, коли він повернувся на пристань

“Бачив”, – відповів Агєєв і покашляв. Пароплав причалював. “Ну, валяй! – сказав Агєєв і порвав її по плечу

– Щасливо!” Губи у Вики тремтіли. “Прощай!

” – сказала вона й, не оглядаючись, піднялася на палубу… Покуривши й постоявши, пішов у теплий готель і Агєєв. Північне сяйво ще спалахувало, але вже слабко, і було одного кольору – білого

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Скорочено “Адам і Ева” Казакова