РУДАКІ, Абу Абдаллах Джафар

(бл. 860 – 941)

РУДАКІ, Абу Абдаллах Джафар (бл. 860, с. Панджрудак, тепер Таджикистан – 941, там само) – таджицький і перський поет.

Pудакі, якого величають Адамом поезії мовою фарсі, народився у селищі Рудак, що розташувалось у горах Зеравшанського хребта, на півночі сучасного Таджикистану, поблизу давнього міста Пенджикента. Через те, що велике селище, частиною якого і був у минулому Рудак, перетинає п’ять струмків, воно називалося – “Панджруд”, тобто “п’ять рік”; а “рудак” означає “річка”, “струмок”. Про життєвий шлях Pудакі відомо дуже мало достовірних фактів; біографи неодностайні навіть у таких питаннях, як рік і місце народження поета, рік і місце його смерті. За легендою, Pудакі написав чи сто тисяч, чи навіть мільйон триста тисяч віршованих рядків, а до нашого часу збереглося лише близько двох тисяч. За легендою, Pудакі народився незрячим і був обдарований лише внутрішнім зором, але, на думку французького орієнталіста Дж. Дармстетера, “цей погляд бачив настільки чітко, що інколи ми сумніваємося у правдивості легенди, тому що несподівано значну роль відіграють фарби у тих віршах, які від нього залишилися, і нам видається, що він… надто забуває про свою незрячість”.

Імовірно, Pудакі звали Абу Абдаллах Джафар син Мухаммада – так принаймні стверджує одне із найдавніших джерел. За іншим переказом,

його звали Абу-Хасан Pудакі. Його дитинство минуло у забутому маленькому гірському селі. Тут він став поетом і, перш ніж уславитися при дворі Саманідів, здобув всезагальне визнання як народний співець і музикант. У палаці Саманідів Pудакі був оточений пошаною і багатством. Придворні літописці зберегли перекази про те, що поет упав у неласку і його на старості літ прогнали з палацу, а можливо, що при цьому й осліпили. Натяки на трагічне життя поета можна знайти в автобіографічних фрагментах його віршів, зокрема, у притчі про три сорочки Йосифа Прекрасного, де як висновок звучить думка про жорстокість світу:

Такий віддавна світ, такий він був,

Такий він є, такі його дороги:

Дає корону, трон і булаву,

У шахіншахові веде чертоги,

А потім безпорадного тебе

Турляє в борозну, волам під ноги.

(Тут і далі пер. В. Мисика)

Причина вигнання Pудакі із палацу невідома. Можна лише припустити, що значну роль відіграло співчутливе ставлення до одного із народних повстань у Бухарі, пов’язаному з єретичним, т. зв. “карматським” рухом, учасники якого проповідували майнову рівність.

Незважаючи на те, що збереглися лише окремі фрагменти віршів Pудакі, його поетичний геній проявився у них достатньо яскраво. Через розрізненість і короткість фрагментів важко розгледіти стрункість композиції, захопливість сюжету чи художню розмаїтість, проте велич Pудакі як поета упізнається за глибокою людяністю, неповторною емоційною виразністю, дивовижним карбуванням слова і несподіваними поворотами образів і настрою. Усі вірші та вцілілі фрагменти Pудакі за провідним мотивом можна згрупувати у три розділи.

Це, перш за все, фрагменти ліричних, любовних віршів, надихнутих чи то його глибоким, трагічним коханням до вродливої рабині – предметом легенд наступних поколінь, чи то пристрасними походеньками, таємними побаченнями і важким похміллям – відверто змальованих ним самим. У цих віршах міститься і пейзажна лірика, і любовні освідчення, і вакхічна поезія.

Далі – це уривки семи дидактичних поем-маснаві, у двох з яких відомі назви, а в однієї – навіть дата написання: 1) “Сонцестояння” – поетичний виклад повчального твору про жіночі хитрощі “Синдбад-наме”; 2) “Каліла і Дімна” – чудовий переспів арабського перекладу однойменного пехлевійського твору, – зроблений Pудакі у 932 р. “Каліла іДімна” налічувала дванадцять тисяч бейтів (двовіршів). Тривалий час із неї був відомий лише один бейт, але у XX ст. виявили нові уривки, всього приблизно сто двадцять бейтів, тобто одна сота частина поеми.

Насамкінець – вірші розчарування.

Найпривабливіше у Pудакі полягає в тому, що в кожному його вірші виражений образ живої людської особистості, кожен із них пронизаний думкою про людину. Pудакі був першим із класиків, котрий відкрив людину та ввів її у літературу. Він змальовував природу, навчав мудрості, оспівував царів, вельмож, богатирів,- але він був першим із великих поетів класичної епохи, у якого в центрі уваги стоїть просто людина, людська особистість як така. І природу, і філософські повчання, і панегірики – Pудакі усе змальовував через людину, звичайну, наділену почуттями, земну. У Pудакі свій особливий стиль, який вирізняє його з-поміж усіх інших поетів: яскрава образність без пишномовності і надмірної ускладненості, живе сприйняття природи та її олюднення, народна простота і наспівність, пристрасть до поетичних образів доісламського періоду, до пехлівійської традиції – словом, “геніальна простота”, як означив його стиль таджицький письменник і вчений С. Айні. Над усіма його художніми особливостями домінує естетика простого і звичайного.

Pудакі зробив значний внесок у жанр рубаї, зробивши їх “мініатюрними драмами”, “маленькими трагедіями”:

Чотири речі нам потрібні,

Щоб невеселих збуться дум:

Здорове тіло, добра вдача,

Ім’я хороше, світлий ум.

Кого Всевишній обдарує

Цими дарами чотирма,

Той завжди радуватись має

І проганять од себе сум.

Віршова досконалість Pудакі яскраво виявляється у його касидах – “Елегія про старість” і “Мама вина”. Перша – автобіографічна від початку до кінця – дивує тим, що, якщо забрати кілька рядків на початку і в кінці, перед нами виникає гімн молодості, вічній красі та радощам життя, а не сумна повість про старість, як слід було чекати. Саме ця контрастність, внутрішня суперечливість, миттєві переходи від захоплення молодістю і від радісних спогадів до скорботи та безнадії і є суттю “оптимістичної трагедії” Pудакі “Мама вина” настільки майстерно написана, що вона вже давно стала об’єктом вивчення як взірець касиди. Вона справді класична, і, перш за все, заслуговує уваги її структура: 1. Вступ (бейти 1-21). Позапанегіричний сюжет: тут – опис виготовлення вина з допомогою поетичної метафори “мами вина” – виноградної лози, в якої відбирають і ув’язнюють її дітей – виноград. 2. Перехід (бейти 22-26). Від метафоричного опису поет переходить до самого панегірика за допомогою об’єднуючої ланки – запрошення, скуштувавши вина, влаштувати бенкет. 3. Панегірик (бейти 27-74). Уславлення вельмож і головного героя оди – сістанського володаря, еміра Абу Джафара. 4. Закінчення (бейти 75-95). Включення у касиду імені поета, автора панегірика (натяк на винагороду), і прикінцеве величання (апофеоз).

Проте вирішальними для естетичного сприйняття у касиді “Мама вина” є не майстерні поетичні фігури панегірика, а саме те, що виривається із його контексту, особливо етична частина касиди – гуманістичні афоризми про розум і людяність.

Pудакі створював і різновиди касид: застільну “винну” – “хамрія”, сатиричну – “хаджвія”, траурну елегію – “марсія”; писав він за фольклорними взірцями і “загадки” (“лугз”).

У своїй творчості Pудакі не був філософом, котрий пояснює світ; він був поетом, котрий відчуває світ і мріє про те, щоби стати кращим; він був поетом звичайної людини з її одвічним потягом до краси, добра, пізнання:

Одна душа, єдине тіло, але знанню –

Немає дна.

Скажи, о дивний, ти людина

Чи океанська глибина?

Українською мовою твори Pудакі перекладали А. Кримський і В. Мисик.

За Й. Брагінським


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

РУДАКІ, Абу Абдаллах Джафар

Categories: Біографії

Links