ПЕТРОНІЙ, Гай

(p. н. невід. – 66)

ПЕТРОНІЙ, Гай (Petronius, Gaius – p. н. невід. – 66, Куми) – давньогрецький письменник.

Петроній, витончений аристократ, енергійний при потребі, спочатку вирішив зробити політичну кар’єру. Був проконсулом, потім консулом, але раптом залишив цю посаду, зблизився з Нероном і, призначений “арбітром краси”, увійшов у літературу як Петроній Арбітр. Видатний римський історик Корнелій Таціт писав: “Нерон не вважав нічого ні приємним, ні розкішним, поки не одержував схвалення від Петронія”. Пізніше Петроній унаслідок наклепу одного злосливого заздрісника був обвинувачений в участі у змові Пісонів і, випереджаючи вирок, холоднокровно покінчив із собою. Останні свої години він провів на розкішному бенкеті в колі друзів, де й перерізав собі вени. У передсмертному заповіті, адресованому Неронові, Петроній уїдливо викривав його розпусну поведінку та злочини. Це все, що ми знаємо про певною мірою загадкову постать П.

Саме Петронію приписують один із найоригінальніших творів римської літератури – родинно-побутовий пригодницько-сатиричний роман “Сатирикон”. Мандрівна тема була відома в античній літературі здавна. Можливо, Петронія надихали подорожі Одіссея, переслідуваного Посейдоном. Натомість у романі Петронія йдеться про мандри двох декласованих волоцюг – Енколпія та його супутника, вродливого юнака Гітона. Інколи до них приєднується третій, наприклад, Аскілт, котрий вносить розбрат у їхні стосунки. Розгніваний поведінкою персонажів Пріап, бог плодючості, отар і садівництва, не залишає їх у спокої. Якщо у Гомерових поемах ідеться про глибоко драматичні події війни та подвиги справжніх героїв, то в “Сатириконі” все відбувається у “зниженому” плані. Персонажі Петронія зустрічаються з такими самими, як і вони, волоцюгами, злодіями, чаклунами, воїнами, рабами та звідниками, їм доводиться бувати на площах і в кублищах розпусти. Вони теж причетні до кохання, але його покровителем є вже не прекрасна Афродіта, а другорядний хтивий божок Пріап,

Повний текст “Сатирикону” до нас не дійшов, відомі лише уривки, починаючи з 13-ї книги, їхнім головним персонажем є колишній гладіатор Енколпій, котрий колись навчався, знався на мистецтві, але тепер став злодієм, убивцею та грабіжником. А серед подій головне місце належить докладному описові “бенкету Трімальхіона”. Петроній створив надзвичайно типовий і колоритний образ колишнього раба-вільновідпущеника Трімальхіона, котрий шляхом спекуляцій і темних витівок та плутнів неймовірно збагачується. У даному випадку Петроній не відходить від історичної істини. У І ст. н. є. стару аристократію почала витісняти нова, молода знать, роль вільновідпущеників у громадському житті різко посилилася. Зросла і їхня роль в економічному розвитку держави, вони почали посідати державні посади і навіть впливати на політику. Переважно малокультурні та неосвічені, але розумні та прагматичні, верткі та пронозливі, з багатим життєвим досвідом, упевнені у своїх силах, вони наполегливо йшли до своєї мети. Петроній ставиться до них із презирством аристократа, саркастично висміює, але показує і те позитивне, що було у цій “новій еліті”.

Тому образ самого Трімальхіона не можна розглядати однозначно. Справді, насамперед це збагатілий і нахабний вискочень, котрий починав своє життя хлопчиком для любовних утіх свого господаря. Автор наділяє його всіма негативними рисами тієї епохи. Погано вихований і напівосвічений, він пнеться в коло патриціїв, намагається показати себе обдарованою, з тонким смаком людиною, обізнаною навіть з різними філософськими напрямами. Під час бенкетів він полюбляє “блиснути” удаваними знаннями, іменами філософів, начитаністю, розповісти кілька цікавих міфологічних сюжетів, страшенно їх перекручуючи і плутаючи. Величезні багатства, покора і підлабузництво навколишніх перетворюють Трімальхіона, загалом добру людину, у деспота та самодура. Не замислюючись, він може винести смертний вирок рабові за найменшу провину чи недоречно сказане слово, побити власну дружину чи кинути в неї під час бенкету дорогоцінну вазу. Він страшний хвалько і брехун, понад усе любить хизуватися своїми багатствами. До того ж усі його спроби видавати себе за аристократичну натуру виявляються марними і лише посилюють враження обмеженості та пихи.

Але Петроній показує й іншого Трімальхіона, підкреслюючи його хазяйновитість, енергійність, природну дотепність, практичний розум, уміння долати найскладніші ситуації, упевненість у власних силах – тобто риси, яких так бракувало кволій і зніженій римській аристократії.

Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет, підкреслюючи марнославство, цілковиту відсутність у Трімальхіона смаку. Несмак потверджують і виставлені напоказ розкоші, і строкатий одяг слуг, і надмірно гучна музика. Всюди штучно підкреслюються розміри багатства господаря, на різних речах навіть висять таблички з написами, покликаними вразити присутніх або давнім (і часто вигаданим) віком речі, або неймовірною ціною. Сп’янілий господар раптом протикається співчуттям до нещасної долі інших людей, зокрема рабів, і навіть обіцяє відпустити їх на волю: “Раби – також люди, тим самим молоком, що й ми, вигодувані, і не винні вони, що така гірка в них доля. Проте, з моєї милості, скоро всі вони нап’ються вільної води”.

Гості Трімальхіона – такі ж самі вільновідпущеники, тільки здебільшого залежні від нього “вельможі”. Беручи приклад із патриціїв, вони під час бенкетних бесід торкаються якихось філософських проблем і також намагаються показати свою “ученість”, але висловлюються нескладно, короткими, уривчастими фразами і роблять безліч граматичних помилок. А точніше, розмовляють мовою неосвіченого плебсу, пересипаною численними грецькими словами, не завжди цензурними висловами, а часом мудрими і дотепними приказками та прислів’ями: “Далеко тікає, хто від своїх тікає”; “Хто не може по ослу, б’є по сідлу”. Часто трапляються і заперечні порівняння – “Не людина, а мрія!”, “Не жінка, а колода” тощо.

Роман містить і роздуми Петронія про подальший розвиток мистецтва. Вустами своїх персонажів письменник категорично заперечує пустопорожній “новий” стиль, що, на його думку, веде до загибелі красномовства і знецінює саму мову. На початку частини, що дійшла до нас, Енколпій виступає з промовою проти “азіанізму”, який узагалі заперечує необхідність праці над мовою. В образі бродячого поета Евмолпа Петроній висміює тих численних римських віршомазів, що складали величезні недолугі поеми на міфологічній основі, як це робить згаданий піїт.

Роман написаний прозою з численними поетичними вставками, у яких Петроній виявляє себе талановитим поетом.

“Сатирикон” став досить переконливим свідченням того, що криза релігійних уявлень, яку Август намагався затримати чи зовсім припинити, невблаганно поглиблювалася. Усі персонажі Петронія у богів не вірять і надзвичайно скептично ставляться до них. Коли Енколпія лають за збиту священну гуску, він відповідає жриці, кинувши їй дві золоті монети: “На них можна купити гусей і навіть богів”. На аморальність та відсутність релігійних почуттів скаржиться вчитель-волоцюга Евмолп. Усі персонажі роману живуть за принципом “лови мить!”.

Окремі дослідники зазначали, що, критикуючи тогочасну мораль, Петроній мав на увазі й окремі негативні риси Нерона.

У нові часи, коли вже був утрачений повний текст “Сатирикона”, Петронія не дуже шанували. У XVIII ст. робилися спроби поставити на сцені уривки з роману, зокрема мав успіх “Бенкет Трімальхіона”. Можливо, що разом із крутійським романом він вплинув на творчість Дж. Боккаччо, А. Лесажа, Г. Філдінга. Як персонаж, Петроній фігурує закоханим у рабиню-християнку в романі Г. Сенкевича “Камо грядеши?”.

Українською мовою “Сатирикон” Петронія переклали Й. Кобів і Ю. Цимбалюк.

В. Пащенко, Н. Пащенко

ПЕТРОНІЙ, Гай