Переказ у прозі: Блок “Без божества, без вдохновенья”

Тяглася Війна, наступила революція; першої колой яка побажала воскреснути й дала про себе знати, був футуризм. Воскресіння виявилося невдалим, незважаючи на те, що футуризм на час став офіціозним мистецтвом. Життя взяло своє, виродливі накопичення кубів і трикутників попросили забрати; тепер вони лише зрідка й соромливо красуються на зламаних будинках; а розумні слова збереглися лише в назвах державних установ

Трохи поетів і художників з футуристів виявилися дійсно поетами й художниками, вони стали писати й малювати як треба; безглуздості забулися, а колись, перед війною, вони зупиняли й дратували на хвилину увага; тому що російський футуризм була пророком і предтечей тих страшних карикатур і безглуздостей, які виявила нам епоха війни й революції; він відбив у своєму мрячному дзеркалі своєрідний веселий жах, що сидить у російській душі й про яке багато прозорливі й дуже розумні люди не догадувалися. Щодо цього російський футуризм нескінченно значніше, глибше, органичнее, життєвіше, ніж акмеизм останній рівно нічого в собі не відбив, тому що не носив у собі ніяких рідних бур і натисків а був привізною закордонною штучкою новий Адам розспівував свої ллилуиане занадто голосно, нікому не заважаючи, не залучаючи до себе уваги й залишаючись у межах исто літературних

Здавалося, в 1914 році новий Адам природно вийшов туди, звідки прийшов; тому що inter arma musae silent**. Але пройшло 6 років, і Адам з’явився знову. Воскреслий цех поетів випустив альманах Дракон, у якому вся ізюминка полягає в цеховому акмеизме тому що імена Н. Гумилева й деяких старих і нових поетів явно переважають над іменами просто поетів останні, до речі, представлені випадковими й нехарактерними речами

Мені не хотілося б докладно рецензувати альманах це невдячне заняття: полум’ям Драконне пишет. Загальне враження таке, що в його чреве сидять люди, ні в чому між собою не подібні; одні з них безсумнівно обдаровані, що проявлялося, втім, більше на сторінках інших видань. У Драконі ж усе щосили намагаються походити один на одного; це їм анітрошки не вдається, але стискує їхній руху й заглушає їх голосу

Розгадку дивної натягнутої пози, прийнятої молодими віршотворцями, треба, мені здається, шукати в статті Гумилева за назвою анатомія вірша стаття заслуговує такої ж уваги, як давня стаття в Аполлонові цього разу вона написана тоном наказовим, учительським і не терпить запереченнями. Навіть відповідальність за можливу помилку в цитаті Н. Гумилев покладає на автора цитати протопопа Авакума; тому що сам помилитися, мабуть, не може

Н. Гумилев віщає: поетом є той, хто врахує всі закони, що керують комплексом узятих їм слів. Враховуюча тільки частина цих законів буде художником-прозаїком, а не враховуючий нічого, крім ідейного змісту слів і їхніх сполучень, буде літератором, творцем ділової прози

Це моторошно. Дотепер ми думали зовсім інакше: що в поеті неодмінно повинне бути щось святкове; що для поета потребно натхнення; що поет іде дорогою вільної, куди тягне його вільний розум, і багато чого іншого, різне, іноді прямо протилежне, але завжди менш нудне й менш похмуре, чим наведене визначення Н. Гумилева.

Далі говориться, що кожний вірш варто піддавати розгляду з погляду фонетики, стилістики, композиції і йдолологии Останнє слово для мене незрозуміло, як назва четвертої страви для Труффальдино в комедії Гольдони лугу двох панів). Але й перших трьох досить, щоб налякати. З подальших слів Н. Гумилева треба, що дійсно великі добутки поезії як поеми Гомера й Божественна комедія приділяють рівну увагу всім чотирьом частинам великі поетичні напрямки звичайно тільки двом; менші лише одному; один акмеизм виставляє основною вимогою рівномірна увага до всім чотирьох відділам

Зіставляючи старі й нові судження Гумилева про поезію, ми можемо зробити такий висновок: поет набагато краще прозаїка, а тим більше літератора, тому що він уміє враховувати формальні закони, а ті не вміють; краще ж всіх поетів акмеист; тому що він, перебуваючи в розквіті фізичних і духовних сил, рівномірно приділяє увагу фонетиці, стилістиці, композиції й идолологии, що впору тільки Гомеру й Данте, але не під силу навіть великим поетичним напрямкам

Не знаю, як дивиться на цю справу читач; може бути, йому однаково; але те^-те-я^-те не однаково. Мені хочеться крикнути, що Данте гірше газетного хронікера, що не знає законів; що поет взагалі богом обділена істота, а тихі у великій кількості річ нестерпна як сказав один раз один розумний літератор; що крамничку цю взагалі настав час закрити, зберігши хіба Дем’яна Бєдного й Надсона, як найбільш стерпні зразки віршотворців

Коли відкинеш всі ці гіркі жарти, стає смутно; тому що Н. Гумилев і деякі інші акмеисти безсумнівно обдаровані, палять самих себе в холодному болоті бездушних теорій і всілякого формалізму; вони сплять непробудним сном без сновидінь; вони не мають і не бажають мати тіні подання про російське життя й про життя миру взагалі; у своїй поезії (а отже, і в собі самих) вони замовчують саме головне, єдино коштовне: душу

Якби вони всі розв’язали собі руки, стали хоч на хвилину корявими, необтесаними, навіть виродливими, і тому більше схожими на своєю рідною, покаліченою, спаленою смутою, розкидану розрухою країну! Так ні, не захочуть і не зуміють; вони хочуть бути знатними іноземцями, цеховими й гильдейскими; у всякому разі, говорити з кожним і про кожне з них серйозно можна буде лише тоді, коли вони залишать свої цехи відречуться від формалізму, проклянуть всі йдолологиии стануть самими собою

Блок Олександр Олександрович

Входжу я в темні храми,

Роблю бедний обряд

Там чекаю я Прекрасної Дами

У мерцаньи червоних лампад

У тіні у високої колони

Тремчу від скрипу дверей

А в особа мені дивиться, осяяний,

Тільки образ, лише сон Оней.

ПРО, я звик до цих риз

Величної Вічної Дружини!

Високо біжать по карнизах

Посмішки, Казки й сни

ПРО, Свята, як ласкаві свічі,

Як втішні Твої риси!

Мені не чутні ні подихи, ні мовлення,

Але я вірю: Мила – Ти

25 жовтня 1902

Переказ у прозі: Блок “Без божества, без вдохновенья”