Пастораль ХХ сторіччя

Талант Л. Костенко, якщо зризикувати спробою психологічно увійти в її творчу мябораторію, справляє враження якогось гармонійного і врівноваженого. Вона ніби не силкується ні вишукувати теми, ні добирати оригінальних висловів для її оформлення. Тему їй дає кожна обсервація навколишнього, а поетичне мис-МИНЯ відразу одягає її в мистецьку форму, накликаючи при цьому відповідні асо-ЦІЯЦІЇ. А культура поетики виявляється у відборі з усієї суми вражень саме тільки міх, які варті, щоб їх зафіксувати на папері…”

“Самотність Ліни Костенко має своїм таємним підгрунтям визначений іиди від’уалізм української національної вдачі. Але об’єктивним поштовхом для розвіг ку цих рис стала, безперечно, її багаторічна соціально-політична копфронтац яка, до речі, й досі триває в умовах сьогоднішньої, за висловом самого поста, “до коративної незалежності”: “Не хочу грати жодну з ролей у цьому сатанинсько му спектаклі”, “Я в ньому не існую”. Велична відлюдність духовної вежі – ці за переконанням Ліни Костенко, найбільш гідна позиція народного поета, кот рий не хоче бути з тими, що “одурені”. А тим паче – з тими, “що одурили”, цим “вчорашніми плазунами”, “апостолами назадництва”, “криміногенними патріо тами”, “іхтіозаврами сталінських часів”. Духовна самотність Ліни Костенко, ції “цариці поезії

в Україні” (за характеристикою Джорджа Луцького), набуває особ ливої ваги, якщо поставити її в контекст “ненастанної екзистенційпої самоти Івана Франка, його туги за “пасіонарними індивідами як необхідним ферменто справді масового націотворчого руху” (О. Забужко)…

А “вежа” Ліни Костенко, наче ніколи не згасаючий маяк, випромінює пристрас ну еманацію національної ідеї, тривогу за долю України, в якій віками знищу вали Красу і Добро, щоденну потребу “будити мисль затуркану і кволу” й надію що “ми іще раз відродимось”, хоч і здається поетесі, що “у порожнечі нема р| зонансу”. Усі підстави мав Ю. Шерех, коли назвав Ліну Костенко в числі тих хто є “втіленням української душі і часто жертви української ідеї”. І цим відкрий позамовний смисл її слів: “Муза диктує не вірші, а долю”.

Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля! Набрякли від крові рядна. Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна Вже не виведе з горя отих матерів. А степам будуть груди пекти ті залишені в полі гранати, те покиддя війни на грузьких слідах череди. Отакі вони хлопці, кирпаті, сільські аргонавти, голуб’ята, анциболи, хоч не роди! їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття. І несли їх діди, яким не хотілося жить. Під горою стояла вагітна,

Як поле, мати. І кричала та мати: Хоч личко його покажіть! Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю, осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць. Гарні діти були. Козацького доброго крою. Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць. Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. Попід руки держала отих матерів рідня. А одна розродилась, і стала ушосте – мати. А один був живий. Він умер наступного дня. Тут обелісків ціла рота. Стрижі над кручею стрижуть. Високі цвинтарні ворота високу тишу стережуть. Звання, і прізвища, і дати. Печалі бронзове лиття. Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття! Хтось, може, винен перед ними. Хтось, може, щось колись забув. Хтось, може, зорями сумними У снах юнацьких не побув. Хтось, може, має яку звістку, які несказані слова… Тут па одному обеліску є навіть пошта польова. Життя іде і все без коректур, і час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помиадур,

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потім довго-довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід та баба – це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Як ви розумієте назву “Пастораль XX сторіччя”? Які парадокси XX ст. передає “Пастораль XX сторіччя”? Розкрийте антивоєнний пафос поезій “Тут обелісків ціла рота…” і “Мій перший вірш написаний в окопі…”. Як у поезії “Мій перший вірш написаний в окопі…” розкриваються теми “війна очима дитини” та “митець і доля народу”? Як проблема історичної пам’яті осмислюється в поезії “Вже почалось, мабуть, майбутнє…”? Що протиставляється в поезії “Вже почалось, мабуть, майбутнє…”? Які цінності, на думку поетеси, є найважливішими в нашому житті (поезії “Життя іде і все без коректур…”, “Вже почалось, мабуть, майбутнє…”)? Як розкривається мотив сенсу життя в поезії “Життя іде і все без коректур…”? Як розкриває Л. Костенко проблему майстерності та професіоналізму в поезіях “Чекаю дня, коли собі скажу…” та “Умирають майстри…”? Що спільного і що відмінного у цих творах? Які почуття породжує у митця творчий успіх (за поезією “Чекаю дня, коли собі скажу…”)? Чому? Яким бачить справжнє кохання лірична героїня поезії “Моя любове! Я перед тобою…”? Яким уявляє кохання та долю своїх пращурів лірична героїня поезії “Моя любове! Я перед тобою…”? Яким є значення слова та мистецтва в житті людини (за поезією ні слова, коли вони мовчать…”)? Які образи і теми усної народної творчості використовує Л. Костенко в поезії “Українське альфрєско”? Яким чином Л. Костенко переосмислює традиційні фольклорні ситуації в поезії “Українське альфрєско”? Як поетеса використовує в поезії “Українське альфрєско” прийом контрасту? Яким чином розкривається мотив єдності людини і природи в поезії “Виходжу в сад, він чорний і худий…”?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Пастораль ХХ сторіччя

Categories: Твори з української літератури

Links