Нетрадиційність і новаторство ранньої поезії Драча

Поезія молодого Івана Драча (книги “Соняшник”, “Протуберанці сонця”, “Балади буднів”) зацікавлює і вражає своєю нетрадиційністю, ризикованістю сміливих умовних образів, нестримним, майже стихійним буянням барв.

Вірші поета мають часто несподівану, асоціативну образність. Нас і сьогодні дивує і чорний лев, який вийшов з радіо і сповістив про смерть сивого засмаглого лева з “симфонічним дитячим серцем” (“Левиний етюд” з присвятою пам’яті Е. Хемінгуея), і описи того, як летять “українські коні над Парижем”

(“Ніж у Сонці”).

Оновлення форм, усієї образної системи вірша, розкутість творчого мислення, звеличення мистецтва як вищого подвигу духу – це були гасла шістдесятників, до яких належав Іван Драч. “Ледачу простоту” в поезії він не сприймав. Символом сучасності була ракета, заради якої Іван Драч кидав не тільки дідівський віз, а навіть автомобіль (“…Я вже скоріше помру, ніж з ракети в авто пересяду”). Його приваблювали космічні швидкості. Одним з перших поет став виводити українську поезію на космічну орбіту, зробивши відчуття космосу одним з елементів свого художнього світовідчуття.

У

вірші “Балада ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти” поет захоплюється досягненнями науки. Але разом з тим попереджає, що в них причаїлася небезпека. Тому і закінчується вірш моторошну ватою пісенькою, витриманою в хвацьких танцювальних ритмах:

… Жухне жах на ножах,

На тривожних рубежах,

А над жахом виника

Ця балада ДНК.

Поетичний світ Івана Драча в книгах 60-х років – це світ розмаїтих тематичних мотивів, бурхливих емоцій, насичених кольорів, високих душевних напруг, світ мальовничий і музикальний водночас. Скільки небуденної сили і новизни у віршах поета про талановитість і духовність рідного народу, про його здібність зливати в єдине ціле життя і поезію, труд і красу.

Навряд чи зітруться з нашої пам’яті образи сільських жінок, які білять і розписують свої хати,- Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами (“Балада про Сар’янів і Ван-Гогів”). Або пригадаймо також “баладу про жайворонків”: хтось, десь, колись – але обов’язково і неодмінно, бо така вже плідна на таланти сила народного грунту,-

Встане рано-ранісінько, до схід сонця,

Вмиється рано-ранісінько хвилею з Дніпра,

Задумається, востаннє втреться по-земному,

Помре, одягне сіру куфайку жайворонка

І полетить собі на свій гектар неба –

Кріз вихор, крізь вітер…

Отаким жайворонком полинувши в небо, безсмертною буде душа талановитої людини, тієї, яка “вміє прополіскувати краплями сонця золоте горло”…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Нетрадиційність і новаторство ранньої поезії Драча