Михайло Коцюбинський. “Тіні забутих предків”, “Іntermezzo”

Михайло Михайлович Коцюбинський – видатний український письменник, найвизначніший майстер імпресіонізму в українській літературі початку XX ст., громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства Тарасівців.

Знав дев’ять іноземних мов, серед яких грецька, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Новаторство позначилося на стилістиці творів, жанровій системі. “Його проза – це синтез народності й гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, виверпіеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського – це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину” (П. Кононенко).
Особливості творчості:
– як талановитий письменник-новатор звертався до різних жанрів літератури:
– дитячі оповідання (“Харитя”, “Ялинка”,

“Маленький грішник”);
– казки (“Хо”);
– оповідання для дорослих (“П’ятизлотник”, “Для загального добра”, “Дорогою ціною”, “Сміх”, “Persona grata”, “Вдорозі”);
– новели (“Лялечка”, “Іnermezzo”, “На камені”, “Сон”);
– етюди (“Цвіт яблуні”, “Невідомий”);
– повісті (“Fata morgana”, “Тіні забутих предків”);
– нариси (“Хвала життю!” та ін.);
– цикл мініатюр “На острові”;
– поезії в прозі та ін.;
– піднімав у творах проблеми: кохання і шлюбу, милосердя, шукання правди, відстоювання справедливості, служіння митця народові (-відмова від особистих інтересів заради громадських), розкриття внутрішнього світу і почуттів персонажів;
– портретно-пейзажний живопис у творах;
– уміння передати найтонші порухи людської душі;
– звукове “інструментування” зображуваного;
– ідейно-композиційне навантаження психологічних деталей;
– глибокий психологізм;
– образність мови;
– відмова від фольклорної орнаментації.

“Іntermezzo”

Новела розпочинається присвятою (“Присвячую кононівським полям”) та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак “Іntermezzo” не драматичний, а епічний твір.
Історія написання
М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків висна-жився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела “Іntermezzo”.
Тема твору криється в його назві. Слово “іntermezzo” означає “перепочинок, пауза”. Музичний термін’ означає невелику інструментальну п’єску, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом іntermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.
Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває “соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі”, йому вітер набиває вуха “шматками звуків, покошланим шумом”, “тихо пливе блакитними річками льон”, пливе так спокійно, що “хочеться сісти на човен і поплисти”. Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо – виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.
М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.
Імпресіонізм (від франц. “враження”) – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Стислий переказ твору “Іntermezzo”
Присвячую кононівським полям

Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна
рука города
Людське горе

“Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “треба”, які мене так утомили і не давали спати”,- так починається твір. Це “треба” автор порівнює з “многоголовим звіром”. Але він розуміє, що “увільнитись” від нього мож-на лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, “іде, як хвиля на берег”.
Автор зізнається: “Я не можу розминутись з. людиною. Я не можу бути самотнім”. Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: “Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій” . .
Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь-який спосіб досягнення жаданого: “Смерть? Сон?” Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не “ревучі потоки людського життя”, а жадану тишу.

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від “залізної руки города”. Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а “неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі”. І ледве бричка вкотилася у двір – закувала зозуля. “Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що
мені соромно стало калатання власного серця”.

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: “Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…”
Кілька разів автор ніби сам собі повторює: “Хіба я що знаю? Хіба я знаю?” І тут ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, “всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії і гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”. їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше.
І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до болю і більше не реагує на нього. Але інколи треба
дати спочинок зболеній душі: “Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився”.
І раптом… Розплющивши очі, герой бачить “глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. В’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах”. Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили гвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: “Я не ворог тобі”. Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: “У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість”.

“Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса”.
Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. “Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: іn saecula saeculorum (на віки вічні)”.

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: “Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Михайло Коцюбинський. “Тіні забутих предків”, “Іntermezzo”

Categories: Шкільні твори

Links